Дощ усередині
Вже так давно хотілося плакати – і ніяк не вдавалося. Не йшли сльози. Що, помудрішала і заспокоїлася? Мабуть. Тільки чому сьогодні знову їй хотілося плакати?
Він приніс шоколадний тортик (купив зі знижкою, бо закінчувався термін придатності).
І навіть молодої картопельки приніс (ну, так, це теж виявилося недорого).
І на курку була акція – на гарну курочку–гриль, тож половиночку взяв і купив...
А їй хотілося,
щоб він покинув метушитися на кухні.
Щоб його не розпирали гордощі від власного самозадоволення – он, який газда,
щоб...
Їй перехоплювало подих від власних бажань –
ними до крові стерла душу,
ними кидала у нього, як останню гранату,
їх так терпляче,
терпко і боляче
виношувала, гамувала,
а нині
не змогла вже сказати:
хочу, щоб ти мене обняв,
просто – притулив до себе.
Вона знову не сміла висловитися,
через те
стала задихатися,
пішла в кімнату,
сіла коло відчиненої кватирки,
вдихала,
дихала,
і так хотіла плакати...
– Тобі що, погано?
– Так!
«Чому їй вічно погано, коли я хочу зробити свято?» – ця думка куснула його в плече, але він струсив її – відчепися. Був задоволений собою і життям. Все нині буде смачно – і так, як він хоче.
«Чому мені вічно погано, особливо коли він намагається зробити свято?» – ця думка вкусила її так боляче, що жінка аж похлинулася повітрям і закашлялась. Стало тісно–тісно в грудях, і сльози вже густо затарабанили – але там, усередині, і вона мовчки сиділа коло вікна і слухала дощ – один стрибав по підвіконню, а другий – у ній всередині, тарабанив по нутрощах, чи то по вухах, чи по нервах, чи то бавився серцем її та чимось іншим у її організмі. Яка, зрештою, різниця – просто вона плакала дивним внутрішнім потоком.
– А тортик будеш? – спитав, доївши курку.
«Ввічливий, уважний, питає, дбає», – бичувала себе докорами. Яке ж ти стервисько, ти ж не будеш їсти торт, бо вже пізня година, ага, ха–ха, це ти йому хочеш зіпсувати свято…
– Ні, хіба попробую у тебе шматочок...
– А торт класний, я такий–от мокрий люблю.
Що ж тебе так мучить, жінко?
Він уже спить під муркотання телевізора.
Він спокійний, упевнений і знає, чого хоче.
Їй перехоплювало подих від власних бажань – ними до крові стерла душу, ними кидала у нього, як останню гранату…
А ти стільки років метаєшся у тій самій глибочезній колії, робиш якісь відчайдушні спроби – вистрибнути, вирватися, побачити інше життя.
І ніяк не віриш, що ви обоє – колеса одного воза, і міцна основа над вами тримає обох у таких самих глибоких коліях.
І це – рятунок.
І це – твердий напрямок, дорога.
І це – приреченість і карма.
А всі вибрики твої – тільки руйнують віз...
І не віриш, не віриш,
і болиш, і слухаєш отой дощ усередині,
і знову намагаєшся вистрибнути – колись, можливо, зміниться ґрунт, і вдасться...
А ще знаєш, що можеш від тих спроб покотитися відламаним колесом –
не потрібним нікому...
І знову віриш–не віриш–і болиш –
і слухаєш отой дощ
усередині,
бо просто стільки років – любиш свого чоловіка?
Любов ДОЛИК, інтернет–видання «Поетичні майстерні»
