А казали, що вона була некрасивою…

«Дружиною — ​то й дружиною», — ​навіть на пропозицію одружитися наречена найвідомішого на теренах СРСР революціонера Володимира Ульянова «відрапортувала» скромно та беземоційно. В усякому разі, така теорія стала популярною серед її біографів. Вона цілком відповідала усталеному образу жінки, для якої не важливе особисте життя, а на першому місці — ​тільки турбота про всеохоплюючу суспільну рівність і справедливість. Насправді ж Ленін і Крупська, як і всі, кохали, зраджували і знову кохали…

 

Надворі біло–рожевим цвітом буяв квітень 1895 року. Надії — ​25. Вона незаміжня, кавалера не має і до того часу вже й звикла, що чоловіки не звертають на неї уваги. Не була красунею, навіть розкішне волосся завжди збирала у тугий вузол, проте мала неабиякий інтелект і дуже добру вдачу. Її мама Єлизавета Василівна вже й змирилася з тим, що дочка все одна та й одна і товаришує більше з книгами, аніж із хлопцями. Та все–таки потай мріяла про час, коли пектиме пиріг і заварюватиме чай не тільки для них обох, а й для потенційного зятя.

Надія ж показово підсміювалася з подруг, які повиходили заміж, народили дітей і запряглися в родинне «ярмо». А вона ось і далі вся така вільна, має час і на публічні лекції, і на читальні. Мине багато років, і ця жінка понад усе на світі мріятиме про можливість проміняти бурхливу революційну діяльність на домашні клопоти і догляд за дитиною, чергуючи це заняття з випічкою тих самих пирогів за маминим рецептом…

Родина Ульянових відверто не любила невістки. Казали, вона була негарною, із сумними очима, що нагадували риб’ячі.

Молодший на рік Володя одразу сподобався дівчині. Познайомилися вони якраз у тому погожому квітні на таємній квартирі. Вона про себе назвала його «цікавим» і навіть розповіла про нового хлопця мамі, чого ніколи раніше не робила. А кількома днями пізніше зважилася на геть нетиповий для себе вчинок: підлаштувала нібито випадкову зустріч з ним у бібліотеці. Балакучий парубок згодом став частим гостем у домі Крупських. Чи не найбільше цим візитам раділа мама. Ще б пак: кавалер був явно з інтелігентної сім’ї, та й Наді з ним було справді цікаво. От аби одружилися, підуть діти, тоді дочці вже буде не до революцій… Пані Єлизавета мала своє чітке бачення доччиного майбутнього.

А якось він не прийшов. Надя миттю з’ясувала причину. Виявилося, Володя захворів. Дівчина і раділа (бо причина вагома), і сумувала (все ж таки шкода хворого). Сама зголосилася доглядати за пацієнтом. Коли через кілька років у вирі революційних подій Володю арештують і відправлять на заслання, вона назветься його нареченою і поїде слідом. Підставу мала цілком реальну — ​пропозицію одружитися отримала від нього листом кількома днями раніше. Отоді й прозвучить відоме «дружиною — ​то й дружиною». Узаконили свої стосунки вони вже на засланні і навіть повінчалися там у церкві, як того вимагала влада. І цьому щиро раділа насамперед мама Єлизавета, адже тепер у дітей все, як у людей: і обручки, виточені з мідних монет, і весільний подарунок — ​лампа із зеленим абажуром.

Потому були пироги, чай, бесіди, диспути, але не було нащадків. Надія часто у хвилини відвертості зізнавалася, що усе б віддала за можливість стати матір’ю, балакучий Володя ж завжди мовчав, коли мова заходила на цю тему. Родина Ульянових відверто не любила невістки. Казали, вона негарна, із сумними очима, схожими на риб’ячі.

Жінку–контраст у вроді і вдачі Ленін зустрів зовсім скоро й абсолютно без докорів сумління піддався новому захопленню, яким стала мати п’ятьох дітей революціонерка Інесса Арманд. Чи любив її? Хто зна. Красуня, розумниця — ​а поряд змарніла дружина, яка і погладшала вже, і мала невиліковну базедову хворобу. Чи знала Надія про «товариша» Інессу? Так, навіть пропонувала розлучитися. Але він був проти, бо звик до тихої, поступливої Наді, яка завжди готова прийти на допомогу. Вона прийняла таке його рішення й неочікувано для всіх, і передусім ​для самої себе …щиро потоваришувала із суперницею. Відтоді завжди і скрізь вони були утрьох.

Коли пані Арманд померла від туберкульозу, Надія на похороні підтримувала свого Ілліча під руку і як могла втішала. А вже як при смерті був Володя, без найменшого сумніву виконала його волю — забрати із Франції дітей Інесси. Не маючи власних нащадків, до кінця своїх днів залюбки опікувалася чужими. Сама ж пішла із життя у 70 років. Відсвяткувала день народження і померла наступного дня. Як жили майже разом, так і поховані всі троє за кілька метрів одне від одного — ​на Красній площі в Москві.

Зі спогадів друга сім’ї:

«Любив він Надю, хоч і своєю, особливою любов’ю. Якось на узліссі ми натрапили на поле нарцисів. Володимир став енергійно збирати квіти. Казав, його Надя любить квіти. Моментально зібрав їх цілий оберемок. Віз додому їх дуже обережно».

Зі спогадів Надії Крупської:

«Ми молодятами були. Те, що я не пишу про це у спогадах, зовсім не означає, що не було в нашому житті ні поезії, ні молодої пристрасті… Зранку ми бралися за Вебба (переклад книги істориків англійського робітничого руху), після обіду години дві переписували у дві руки «Розвиток капіталізму», потім інша всяка робота була. Попрацювавши, гуляли. Володимир Ілліч був пристрасним мисливцем».