Як я підпільно святив паску у Білорусі

У моєму рідному селі Щитинська Воля Воскресіння Христове відзначали завжди, хоча найближча церква від нас знаходилась на відстані 18 кілометрів у сусідньому білоруському селі Повить. Моя бабуся Настя була глибоко віруючою людиною, а батьки шанували релігійні свята, та для них це була швидше данина народним традиціям. Як і всі люди, мати пекла паску, робила крашанки. Якщо не вона йшла до храму, то передавала комусь із сусідів освятити паску. А ми малі з нетерпінням у неділю чекали освяченої паски, а ввечері в суботу збиралися до нас сусіди, батько вмикав радіоприймач «Родина», настроював на «Голос Америки» і так із глушінням присутні слухали церковну відправу. Я в неділю готував у школу міцні крашанки. На перервах ми цокались ними. У кого було слабше яйце, він віддавав супернику. Таким чином можна було заробити десять або більше так званих «хрущів». Ми не відчували якоїсь заборони на святкування Великодня. Але…

Один із третьокласників у понеділок вранці, йдучи на заняття, першим зустрів на вулиці директора школи і привітався: «Христос Воскрес!» Вчителька отримала усне попередження за незадовільну атеїстичну роботу в класі.

У 1970 році я вже закінчував восьмирічку. А так хотілося піти на всеношну. До речі, батьки не дуже пускали дітей до церкви, однією з причин була велика віддаль, яку потрібно подолати пішки, другою – лісове бездоріжжя. Можна було не зайти в Повить, а заблудитись і вийти в сусідні села, що тягнуться вздовж кордону – Леліково, Ражноє, Радостово. І ось я з двома товаришами, звісно, під наглядом старших, десь о 16-й годині з сумкою, в яку поклав ще дві сусідські паски, вирушив до церкви. Подолали відстань за три з половиною години і розмістились у когось із родичів недалеко від храму. Ті роз’яснили нам, коли йти на всеношну, коли прийти забрати паски на освячення, тобто дали повний церковний інструктаж. Десь о дев’ятій вечора я з хлопцями пішов до церкви. Біля неї вже зібралось близько тисячі людей. Я такого великого гурту ще не бачив. Мене це дивувало. Здається, у самому повітрі витало відчуття, ніби буде щось незвичайне, світле… Аж дивлюсь — моїх хлопців… потягла міліція. Я забіг у натовп людей, хтось підказав мені, що ловлять учнів, і порадив десь переховуватись, а паску для освячення принести перед сходом сонця. Я так і зробив. Моїх товаришів забрали у школу і тримали у підвалі до ранку. Там ще були учні із сусідніх білоруських сіл. Не пам’ятаю, освятили вони паску чи ні, але додому я повертався вже з іншою компанією. Прийшов після десятої ранку, поснідали, і спав до сьомої наступного дня. Ось так у страху завершились мої перші відвідини храму.

Коли навчався у технікумі у Володимирі-Волинському, свою історію розповідав хлопцям. Вони сміялись з мене і говорили, що до мого села ще не дійшла радянська влада.

Радянська влада сюди таки прийшла. Я вже працював у школі. У 1982 році Великдень відзначали 18 квітня. Я готувався до свого весілля на 30 квітня. У школу призначили нового директора. 17 квітня у нас був ленінський суботник, а в неділю вранці вчителі йшли на недільник – жінки білили дерева, а чоловіки за селом обсаджували дорогу вербами. Хоча в сусідніх і навіть дальніх селах подібного не було. Як завжди, батьки наказували дітям вітатися із зустрічними «Христос Воскрес!» Один із третьокласників у понеділок вранці, йдучи на заняття, першим зустрів на вулиці директора школи і привітався з ним: «Христос Воскрес!» Вчителька отримала усне попередження за незадовільну атеїстичну роботу в класі. Педколектив був здивований, бо такого в школі ще не було. Союз уже тріщав по всіх швах, а ми у віддаленому поліському селі на радянські свята зі шкільним колективом та транспарантами ходили вулицями села, вигукуючи у мегафон: «Хай живе 1 Травня!», «Хай живе Великий Жовтень!»

Пройшли роки. Все стало на свої місця. Але задумуєшся, що у невеличких селах були свої ідеологи, які хотіли зламати у людей віру в Бога. Та в результаті переміг здоровий глузд.

Микола ДЕНИСЮК, с. Щитинська Воля, Ратнівського району.