У молодої літераторки написано ще 4 книжки, які чекають свого видавця.
«Люблю створювати паралельні світи, але корова Манька повертає до реального життя»
Молода жінка, мати трьох дітей, домогосподарка з маленького села Труди Сарненського району Рівненщини Олена Давидюк-Повстенко доводить, що для творчих людей побутові негаразди чи щоденна важка праця у господарстві не є перешкодою, а навіть, навпаки, — стимулом, бо таким чином з’являються нові ідеї
«Першу фантастичну повість придумала, коли 6 кілометрів щодня йшла до школи»
У це віддалене поліське село ми приїхали в обідню пору. Пані Олена якраз доїла корову. Відразу у хліві й розпочалася наша розмова.
Пані Олена Давидюк-Повстенко: «І за такою роботою народжуються нові ідеї».
— Навіть за цією роботою у мене народжуються сюжети. Ви, певно, не думали, що застанете мене за таким заняттям? — запитує жінка й продовжує швидко доїти корову. А тоді пропонує свіжого молока: — Уже сім років тримаємо Маньку. Я хоч і виросла в селі, але корову доїти не вміла, аж поки не вийшла заміж. Тоді чоловік Іван сказав, що мушу навчитися. Й нічого, справляюся. Хоча люблю зранку поспати, я по натурі сова. Мені найкраще пишеться вночі.
Якщо правильно підберу мелодію, то в голові народжуються неймовірні образи, навіть не встигаю набирати на комп’ютері.
Цікавлюся, коли з’явилося бажання, як говорив англійський письменник Джон Фаулз, створити власний всесвіт й написати про це.
За її словами, любов до слова передалася від мами — вчительки української мови та бабусі, також педагога. А уважно спостерігати за навколишнім світом та фантазувати вона розпочала ще у дитинстві.
— Народилася у Дніпропетровській області, — пригадує господиня. — Мій батько Олександр Повстенко після закінчення інституту приїхав на роботу у Велике Вербче вчителем біології й хімії. А мама, закінчивши Дубнівське педучилище, працювала у сусідніх Бутейках. Обоє молоді, зустрілися й одружилися. У тата на Дніпропетровщині жила бабуся, яку потрібно було доглядати, й наша сім’я переїхала туди жити. А повернення на батьківщину нашої мами у Труди, коли мені виповнилося 10 років, стало для мене цікавою пригодою, ще колись напишу про це.
Як пригадує пані Олена, її свідоме дитинство пройшло вже на Поліссі. Романтична та мрійлива юнка сама ходила пішки до школи у Бутейки. Тоді й почала придумувати різні історії. А в сьомому класі зробила блокнотика із зошита й записувала власні спостереження, думки та почуття. Великий вплив на неї мала епічна книга Толкіна «Володар перснів». Дівчинці також захотілося мати свій неймовірний світ.
— Я часто пасла корів і брала з собою блокнот. Робила в ньому різні нотатки. Коли підросла, то вела щоденники, — ділиться Олена. — Свою першу фантастичну повість «Дайт-Нітар» взялася придумувати в 9-му класі. Тоді ходила пішки 6 кілометрів у школу в містечко Степань. Спочатку навіть не писала, а детально розповідала усе своїм друзям.
Головне - спостерігати за світом і фантазувати.
«На роботі в полі думаю не про борщ, який маю зварити, а про новий сюжет»
Після школи здобула у Рівному освіту бухгалтера та економіста. Але за спеціальністю не працювала жодного дня. Вийшла заміж й народила трьох діток: доньку Софійку та двох синів, Данила і Кирила. І ніколи не припиняла писати оповідання, повісті, новели.
— Іду на поле з кошиком, то думаю не про борщ, який збиралася варити, а в мене в голові народжуються сюжети та якісь діалоги. Коли пишу, то все дуже емоційно переживаю, навіть можу заплакати. Найбільше люблю творити фентезі, придумувати паралельні світи, але наша корова Манька повертає до реального життя, — іронічно додає жінка. — Адже її треба видоїти, нагодувати й почистити. Ще маємо конячку Машку й кішку Мусю, курей, кролів і свиней. Як і всі люди в селі. У батька, нині покійного, було 25 гектарів землі, й ми працюємо на ній. Кожен обробляє свою частину. Сіємо пшеницю, садимо картоплю, косимо зо три гектари трави на сіно. Чоловік їздить на заробітки, він будівельник–штукатур та добрий господар, який уміє все робити. Ось так і живу, — щиро усміхається пані Олена. — А ще дуже люблю музику, яка спонукає до творчості. Якщо правильно підберу мелодію, то в голові народжуються неймовірні образи, навіть не встигаю набирати на комп’ютері.
Запитую, яким чином їй вдалося видати книгу — це ж у наш час не так просто зробити.
— Дядько мого чоловіка Петро Давидюк якось на родинній зустрічі прочитав кілька моїх оповідань про війну. Вони йому сподобалися, адже пишу про те, що накипіло на душі, що мені болить. Він загорівся ідеєю й пообіцяв допомогти із виданням. Літературним редактором став відомий рівненський поет та журналіст Петро Велесик. Це було справжнім сюрпризом для мене, як кажуть, перша ластівка. Я маю ще 4 написані книги — як дасть Бог, може, й вони з часом знайдуть своїх шанувальників.
Щоб читачі могли зрозуміти, як пише Олена Давидюк-Повстенко, у сьогоднішньому номері «Волині-нової» на 16-й сторінці у рубриці «На поворотах долі» ми друкуємо в скороченому варіанті її оповідання «Обручка для серця».
Кожна історія з цієї книжки не залишить вас байдужими.
