«Ну от не... твою мать?!»

…з імені кролика,  яке самі ж і придумали,  а також із цін на сіно  в луцьких зоомагазинах

У нашій сім’ї з’явилося «поповнення» — завели маленького декоративного кролика. Порода називається «метелик» — бо вони білі з чорними плямками, одна з яких — неодмінно у формі метелика — на носі! Справді миле й кумедне звірятко.

Принесли його додому, посадили на килим посеред кімнати, а самі повсідалися навколо.

— То як назвемо? — розпочав я. — Може хай так і буде — Метелик?

— Та ні, треба якось коротше, — заперечила дружина Тетяна.

— А ми в школі на «англійській» вчили, що «метелик» буде «butterfly»! — радісно повідомила донька–першокласниця Юстинка.

— Це ще довше, — знову «забракувала» дружина. — А якщо скорочено — Флай?

— Не Флай — а Флайко! — вигукнув чотирирічний син Ярко.

— Слухайте, Флайко — це реально круто! Хай і «по–чужоземному» трохи — але ж із нашим колоритом! — підтримав малого. Та й дружина з донькою не були проти.

Дали Флайку морквинку, а я побіг у зоомагазин — купити цьому гризуну поїлку, зерносуміш та сінця.

Уже вдома, розглядаючи куплений за 25 гривень пакуночок сіна, вичитав на етикетці, що його вага — 200 грамів. Приїхало воно на Волинь аж із Харкова і має назву «Сіно відбірне «Польовий мікс». Ну а на вигляд — звичайнісіньке собі сіно, ще й із якимось засушеним та не надто апетитним на вигляд будяком.

Але ж 25 гривень за 200 грамів — це 125 гривень за кілограм! Тонна виходить 125 тисяч. А вісім тонн — рівнісінько мільйон гривень!

От тримає якийсь волинський дядько двох корів і навіть не відає, що протягом зимового періоду вони з’їдають сіна «на мільйон»!

Цікаво, що за самого Флайка ми виклали сотню гривень. Тобто кролик коштує, як 800 грамів того «Польового міксу».

А ось за клітку на сайті безплатних оголошень просили 200. Коли ми зателефонували за вказаним номером, дівчина–«продавчиня» (велика природолюбка, яка також тримає кролика) сама запропонувала «віддати» за 150. Але сказала, що «зайва» клітка зберігається в бабусі. Ну а коли ми приїхали до тієї «бабусі» (напрочуд милої, доброзичливої і прогресивної жінки), вона нам безапеляційно заявила — більше «сотні» за клітку не візьме ні за яких умов.

Тобто наш кролик разом з «апартаментами» для себе «потягнув» на 200 гривень — вартість 1,6 кг сіна в луцьких зоомагазинах.

На харчі для Флайка мені, звісно, не шкода! Але вже надивляюся на тому ж сайті косу — аби вже з травня почати заготовляти сінце в тещі на дачі…

…з катастрофічного «помолодшання» ненормативної лексики

Поспішаю у справах однією з центральних вулиць Луцька.

Назустріч неквапливо йде і щось мугикає собі під ніс дівчинка–школярка. Найімовірніше — другокласниця. Максимум — третій клас (але навряд). Трішки повненька, з–під шапки зворушливо вибивається волосся. За спиною громіздкий рюкзак. А в руках — торбина з перезувним чи «фізкультурою», яку мала крутить перед собою (ну от хто її колись так не крутив!)

Раптом та торбина виривається в дівчинки з рук і гепається на бруківку.

— Ну от не *об твою мать?! — вигукує дівча.

Я тетерію з несподіванки й заклякаю на місці. Почуте надто вже дисонує з образом цієї милої дитини. Розумію, що як цілком дорослий дядько маю якось відреагувати.

— Дівчинко, а хіба можна так казати?

— А хто мені це може заборонити?! — впевнено відповідає мала.

— Ну… Батьки мали б заборонити…

— У мене немає батьків! Ні, ну вони є — але їм по*уй!

От тримає якийсь волинський дядько двох корів і навіть не відає, що протягом зимового періоду вони з’їдають сіна «на мільйон»!

Мене вже відверто кидає в піт. Проте таки продовжую трохи тремтячим голосом:

— А вчителька?

— Вчительці якраз не по*уй — вона мене щодня виховує! Але уроки закінчилися — і я сказала школі «па–па» до завтра!

Мала вправно підхоплює свою торбину й прямує далі, залишивши мене так і стояти мало не із роззявленим ротом посеред вулиці.

«Відходячи» від цієї ситуації, згадував безліч нарікань на вихователів та вчителів, часто чутих у транспорті, в магазині чи деінде. Мовляв, які можуть бути до нас, батьків, претензії?! Ми віддали своїх дорогеньких діток вам — педагогам — на навчання–виховання. Працюйте — вам держава гроші за це платить! А якщо моє (звісно, найкраще у світі!) чадо робить щось не те — це виключно ваша вина! Краще треба працювати, нездари–дармоїди!

Еге ж! Щоправда, мені з тими вихователями–вчителями якось неодмінно щастить. Хоч убийте, але бачу в них людей самовіддано залюблених у цю складну (проте невдячну!) професію. Таких собі «останніх романтиків» нашого сьогодення, керованого — здебільшого — якимись іншими, «звірячими» законами.

Та чи можуть вони виправити батьківські «косяки» у вихованні малечі? А, по суті, просто наші власні вади, скопійовані дітьми? Бо таки складно сподіватися на вдалу «копію», коли є суттєві питання до «оригінала».

Зрештою, можна висувати претензії й до стоматолога. Мовляв, таки жеру цукерки жменями, відкриваю пляшки з пивом зубами, горіхи вправно розкушую. Та чого ж, падлюко в білому халаті, у мене усмішка «не голлівудська»?!

Але продуктивніше таки щодня — як той кролик — гризти моркву. Ну й виховувати власних дітей. Бо якщо сьогодні нам до них «по*уй» — завтра вони гарантовано нас перших пошлють «на*уй».

…з «подячної» провокації у луцьких міні–маркетах

Повертаючись з роботи, забігаю до одного з луцьких міні–маркетів — купити додому дещо з харчів. Щоправда, таких, як я, тут з добрий десяток — тож доводиться трохи понудитися в черзі.

Знічев’я розглядаю вітрину з вітальними листівками та конвертами, призначеними для «подарункових» грошей: «З днем народження!», «З ювілеєм!», «З поповненням у сім’ї!»… Є такі само, але адресовані вже конкретній людині: «дорогій матусі», «любій тещі», «найкращому кумові»… Далі універсальніші: «Вітаємо!», «З найкращими побажаннями!» тощо.

Аж ось доходжу до цілого ряду конвертів із дещо іншими написами: «Подяка», «Дякуємо!», «З вдячністю!»

Конкретний адресат на таких конвертах не зазначений. Проте й телепневі зрозуміло: мамі, тещі чи кумові гроші в конверті з написом «Подяка» не дарують.

Генеральному прокуророві, котромусь із міністрів чи голів ОДА у такий спосіб, вочевидь, теж не «подякуєш» — і зовсім не тому, що сума «подяки» настільки великій «рибі» просто не влізе у цей конвертик. Просто Генеральний прокурор, жоден з міністрів чи голів ОДА у нас «подяку» не візьме. Ніколи й ні за яких умов.

Прокурор обласного рівня, ректор університету, чиновник міськради чи лікар–хірург теж, звісно, не візьмуть. Але «штука–друга» «баксів» у той конвертик таки б улізла — ну а гривнями то й тисяч із десять хрусткими «п’ятисотками» помістилося б… Але про що це я — цур мене, цур! Адже ж таки нізащо не спокусяться!

Виходить — провокація! Не інакше, як наша «контра» — звісно, за підтримки російських, угорських та польських шпіонів — постаралася! Ото навмисне надрукували тих провокаційних конвертиків і понаставляли в наших міні–маркетах! Аби навіювати людям думку, що в нашій державі таки існує хабарництво та корупція! І підривати нашу з вами довіру до влади та керованих нею інституцій!

Але дзуськи! Дарма стараєтеся, доморощена «контро» та закордонне шпіоння! Не підірвати вам нашу віру й тверде переконання: немає у нас ані хабарництва, ані корупції!

А той дядько, який «пробивав» переді мною конвертик «Подяка» разом з упаковкою сосисок та двома пляшками пива, певно, просто безмежно любить свою тещу. І хоче ще раз сказати їй щире «Дякую!» Цього разу — грошенятами…