Спасибі, що Ви є!
Перед спокусою щоденних мандрів годі встояти. Але кожному із нас відома та дивовижна мить, коли дорога перетворюється на повернення… От–от — вулиця. Світло у вікні. І вже вдома. Ми щоразу приходимо сюди іншими, навіть після звичайного робочого дня. Саме тому й повертаємось у світ дитинства, щоб віднайти себе колишніх
У квітні, коли першими починають цвісти абрикоси, мені здається, що час розчиняється в повітрі, його просто не помічаєш і випадаєш із нього, опиняючись у власному світі. Не ваблять веселі та шумні компанії, хочеться простору, неба, не заставленого будинками. Хочеться думати, відчувати стукіт свого серця від радісного усвідомлення, що перебуваєш у найкращому місці в найкращий час.
Часто, приїжджаючи до батьків на свята, люблю переглядати сімейні фотоальбоми, де на чорно–білих знімках найрідніші мені люди. Кожного разу з радістю впізнаю себе на руках у мами. Сьогодні її посріблені роками скроні зворушують мене найбільше.
Тепер гостріше відчуваються всі почуття і бажання. І вільний птах у небі, і навіть яскраве маленьке сонечко на руці, і сама дорога ваблять. Забуваю і про Європу, якою переповнені щоденні новини, і про розмірене життя наших політиків — мій особистий «безвіз» починається з порога дому, від якого стеляться усі шляхи. Де чекають із завмиранням серця. І тоді саме повернення стає святом. Бо навіть оті хвостаті чотирилапі охоронці будинку впізнають мене і радісно гарчать. Не знаю, як у вас, а в мене після кожної такої поїздки ще довго залишається відчуття радості від доторку до чогось дуже близького. В такі моменти забуваю про час, який збігає по хвилинах, не зупиняючись і не затримуючись ні на мить. І лише тоді, коли дивлюся на старі пожовклі фото, з яких усміхаються молоді батьки, чітко бачу слід, який на їхньому обличчі залишають роки.
Вони змінилися. З’явилася сивина у волоссі, а в погляді — втома. Ще десять літ тому, коли я мріяла якнайшвидше перемотати свій вік вперед, немов касетну плівку, батьки були сповнені сил та бажання змінювати цей світ. Для мене. Виявляється, це така дивна річ — усвідомлення того, що ти вже не соромишся носити шарф, коли надворі зимно, і не знімаєш його навіть тоді, коли не бачить мама. Не жалієшся на життя, бо кожна твоя сльозинка їй болить набагато сильніше. Розповідаєш лише хороше, і відчуваєш її усмішку навіть через слухавку мобільного телефону. Батькам додалося віку, і вони вже не такі бадьорі і швидкі, як були колись. Дивлюся на них і вперто не погоджуюся з цим. У їхній поведінці немає нічого, крім утоми й мудрості. Вони й цю землю цінують не тому, що вона приносить якийсь достаток чи годує родину, а тому, що дає змогу насолоджуватись працею і бачити її плоди.
Я люблю згадувати своє дитинство, бо у тих спогадах батьки ще зовсім молоді, завжди усміхнені, мають про кого дбати. І ось тепер, ясна річ, уже я буду підтримувати їх і допомагати. А головне — любити ще більше, ніж тоді, двадцять літ тому, коли дитячої любові було стільки, що вистачало на весь світ. Повертаючись, я маю щастя відчути себе дитиною. Спасибі, що Ви є! n
