За плечима – ангел і мамина молитва
— Не візьму я її до себе! У мене своїх двоє дітей. Чоловік копійки заробляє. Ще й батько лежачий, – з притиском мовила Люська. — Але ж вона донька твоєї рідної сестри, – наполягали родичі. – Шкода сироту. – І що? — Подумай! Держава допоможе… — Ага! Ось Оленин батько десь вештається, хай держава його шукає, аби до себе забрав…
Дівчинка мовчки слухала, як родина на маминих поминках гризлася, куди її подіти.
— Якби знаття, що Дмитро справді Оленчин батько. Але ж… Дитина начебто не від нього…
Родичі на Оленку не зважали, немов її тут не було. Обговорювали покійну маму. І батька, якого дівчинка не пам’ятає. Мама ніколи не сказала доньці жодного поганого слова про нього. Лише дивувалася:
— Кому ж пекло наше з Дмитром щастя? Хто його за вітром пустив?
Дівчинка мовчки слухала, як родина на маминих поминках гризлася, куди її подіти.
Коли Тетяна захворіла, хотіла знайти колишнього чоловіка. Але сестра вперто відмовляла:
— Оленці одинадцять років. А Дмитро від тебе пішов, коли вона зовсім малою була. Усі роки мовчить. Якби хотів – дав би про себе знати…
…Сестри рідні, але різні. Так казали про Таню і Люську. Таня була молодшою. Росла доброю, спокійною, гарною. А Люська завжди насуплена. Повнувата. Хлопці її дражнили, вона їх лупцювала. І шалено заздрила сестрі. Кавалерів у Люськи не було. Аж поки не почав залицятися Орест із приміського села. Не тому, що палав коханням до дівчини. Йому набридло жити з вічно п’яними батьками. Люська вискочила заміж. Батьки поділили хату – половину віддали старшій доньці.
Орест був ледачий. Люська пильнувала, аби чоловіка не вигнали з чергової роботи і щоб не прикладався до чарки.
Тетяна вивчилася на бухгалтера. Працювала на одному з підприємств. Там і познайомилася з Дмитром. Коли Люська побачила сестриного нареченого, зрозуміла: вона Таню не просто не любить – ненавидить. Дмитро гарний, стильний, освічений. Не те що Орест. Люська аж схудла від заздрощів.
— Нічого, сестричко, колись твоє щастя закінчиться, – сичала, мов змія.
…Тетяна дізналася про вагітність, коли Дмитро був у відрядженні. Сказала вдома. Батьки зраділи. А Люська…
— Не твоя це дитина, Дмитре, – при кожній нагоді в’їдливо кидала швагрові ще до народження малої.
— Не мели дурниць.
— Моя сестра веде бухгалтерію Олексієві. Чула, він до Таньки давно нерівно дихає.
— Знаю про бухгалтерію. І Олексія також. Таня в нього просто підробляє.
— Саме так, «підробляє». У ліжку. Та він їй платить більше, ніж вона на основній роботі має.
…Новонароджена доня була схожою на Таню. Люська зловтішалася:
— А я тобі, Дмитре, що казала? Взагалі дівчата на батьків подібні. А тут… І, до речі, Олексій з букетом під пологовим вистоював. Недарма ж він холостякує…
Дмитро дивився на маленьку і переконував себе: «Не моя дитина. Нічого спільного». Так і сказав дружині.
Дмитро дивився на маленьку і переконував себе: «Не моя дитина. Нічого спільного». Так і сказав дружині.
— Дмитре, побійся Бога!
— Не виправдовуйся.
Люська заходила поглянути на племінницю, а насправді – вкотре вколоти Дмитра. Коли Оленці виповнилося півтора року, подружжя розлучилося. Дмитро подався геть...
Нарешті Люська раділа. Зловтішалася. А Тетяна не могла втямити, хто розпускав чутки, через які розпалася сім’я…
…На Тетяну посипалися негаразди. Закрилося підприємство, де працювала. Рятував підробіток в Олексія. Раптово померла матір – тромб обірвався. Невдовзі після цього зліг батько. А потім і сама занедужала.
— Оленко, хоч би що трапилося, за твоїми плечима завжди будуть ангел і моя молитва, – казала доньці Тетяна. І дівчинка це завжди пам’ятала.
Люська не зізналася сестрі у своєму ганебному вчинку навіть тоді, коли та лежала на смертному одрі...
У містечку була школа–інтернат, туди й потрапила Оленка. Їй було ліпше серед чужих, аніж біля рідної тітки. Тому не любила канікул. Ще рідше їздила до тітки, коли вступила у виш.
…Ігор Петрович був молодим удівцем. Статний, перспективний, заможний. Студенткам викладач подобався. А його душа тягнулася до Олени. Скромна дівчина з важкою довгою косою. Одна з найуспішніших на курсі. Він дізнався, що вона підпрацьовує нянею. Староста групи пояснив: Олена – сирота.
Тітка не рада її бачити. Про це сказав дівчині Орест «по секрету», коли був «під мухою». Люська таки не впантрувала чоловіка: почав добряче заглядати у пляшку. І злилася, що її доньок наче зачарували: в жодної нема кавалера. «Мучила» Люську й друга половина хати. Але не могла прихопити Оленині «квадрати». Проте найбільше муляло їй, що в Олені вона бачила покійну сестру: вродливу, з розкішною косою, добру і розумну.
…Олена гуляла в парку з маленьким Тарасиком, поки його батьки проводили вихідні у Карпатах. Назустріч ішов Ігор Петрович. Вдавши, що нічого не знає про підробітки студентки, запитав:
— Це ваш такий гарненький малюк?
— Що ви?! – почервоніла Олена. – Я… я працюю нянею. У вільний від навчання час.
— Отже, я не маю шансу запросити вас на горнятко кави? Вибачте, звучить банально. Але я справді хотів би вас пригостити кавою. Ви мені подобаєтесь.
Розгублена дівчина закліпала від несподіванки. А малий з цікавістю розглядав чужого дядька.
…Коли після закінчення інституту Олена сказала тітці, що виходить заміж за свого викладача, тією від злості і заздрості аж затіпало.
— Що, голову немудрому дівчиськові задурив? Йому скільки років? П’ятдесят? Шістдесят? Колишня жінка твоєї коси ще не пробувала обскубти?
То вона матір твою розлучила з Дмитром. Я все знаю… чув. Тепер каюся…
— Нічого такого й близько немає.
— Хто він, а хто ти. Про це подумала?
Орест, похитуючись у дверях, слухав розмову.
— Чуєш, Олено, виходь за свого професора. І трим… тримайся подалі від цієї зміюки… тітки твоєї. То вона матір твою розлучила з Дмитром. Я все знаю… чув. Тепер каюся… Мав би сказати Тані. Змовчав, дурень. Гріх на душу взяв. Ти того… прости мені. Прости…
— Як розлучила? – не могла втямити дівчина.
— Сказала, що ти не його донька – нагуляна. А він повірив.
— Замовкни, п’яний бовдуре! – верескнула Люська.
— Не замовкну! Це ти, зміюко, свою сестру зі світу звела. Дитину осиротила.
Олена запитально дивилася на Люську. Тій аж моторошно стало. Здавалося, її пропікають сестрині очі…
…Час для Ігоря Петровича спливав неймовірно повільно. Його дружина народжувала первістка. Сина. Вони чекали на малюка чотири роки. Вагітність проходила складно. Чоловік щораз поглядав на годинник. Страшенно хвилювався за Оленку.
Лікарі щось говорили, радили породіллі. А її свідомість була ніби в тумані. І раптом крізь пелену болю почула мамині слова:
— За твоїми плечима – ангел і моя молитва…
Малюк голосно сповістив світ про свій прихід. Полегшено зітхнули лікарі.
— Дякую, мамо, – душею прошепотіла Олена.
Ангел у білих шатах стояв біля вікна і щасливо усміхався. Може, це був хтось із лікарів. Можливо, марево… А може?..
Ольга ЧОРНА
