Я не знаю, що їм скажу…

Борис ГУМЕНЮК, український поет, прозаїк, доброволець батальйону «ОУН», псевдо Кармелюк

Я підкрався до нього непомітно, лівою рукою затиснув рота, а правою — одним вивіреним рухом — полоснув ножем по горлу.

Ти собі не можеш уявити, командире, яке то щастя, коли тебе помітив ворог, — а вартовий із перерізаним горлом виявляється одного з тобою зросту, і ти можеш прикриватися ним, як щитом.

Ти тягнеш його за собою, ховаєшся за нього — ще живого, — і він приймає на себе кулі, які адресувалися тобі. Коли ми падали, то падали обоє, і він лежав на мені зверху, його кров заливала моє обличчя, стікала по мені, наче це була моя власна.

Години зо дві я волочив його за собою, грів свої закоцюблі від холоду руки об нього, вже не живого, але ще теплого; він віддавав мені своє останнє тепло. Спершу я намагався ухилитися від того потоку крові, але в мене нічого не виходило.

Щоб зігріти руки, я зробив ножем надрізи на його бушлаті й просунув їх всередину. Грів руки його тілом. Я склав власні руки на його животі.

Я просто–таки купався в крові ворога — незнайомого чоловіка, я чув голос його крові; уперше в житті чув, як говорить кров.

А потім нас дістали з підствольника. І він урятував мені життя. Прийняв на себе всі смертоносні осколки. І два — піймала моя ліва нога.

Рація працювала. Я повідомив нашим про своє місцезнаходження. Вони обіцяли прислати групу й витягнути мене. Як тільки буде змога.

А далі ті двоє взялися за нас. За нього — мертвого. І за мене — живого. Які двоє? Холод і Час, командире. Холод і Час. Коли йдеш у розвідку, нічого зайвого не береш із собою. Навіть товста білизна заважає рухатися. З досвіду знаєш: замість важенного бронежилета краще взяти додатковий БеКа.

Лежу. Втискаюся в землю. Вона піді мною вигнулась, як жінка після тримісячної розлуки, впустила мене, грішного, всередину, послухалася. З одного боку земля прикриває мене своїм рельєфом, з іншого — він.

Лежали довго. Хотілося курити. Останнє бажання. Як перед смертю. Мої сигарети в нагрудній кишені намокли від його крові; його ж цигарки виявилися сухими. У його кишенях не було чогось незвичного. Приблизно те саме, що й у моїх. Якби не ворог, то можна було б сказати, що це був такий самий, як я, чоловік. Запальничка, зв’язка ключів, портмоне, гарбузове насіння, печиво «Марія», скріпка, якесь сміття. Зв’язка ключів могла свідчити про те, що він загинув недалеко від дому, що, можливо, ще минулої ночі він ночував удома й наступного ранку теж сподівався повернутись туди. Ні. Уже ні.

У портмоне виявилися дрібні гроші, посвідчення на ім’я Гончаренка Вадима Петровича, 1974 р.н., і родинне фото «Залізний Порт

2012 року», як можна було зробити висновок із напису на звороті.

На фото — на березі моря, під парасолькою — усміхнені чоловік, жінка і двоє хлопчаків.

У мене теж є схожий знімок. «Залізний Порт 2010 року». На фото ми з дружиною. На пляжі, під парасолькою. У мене дві доньки. Відмінниці. Їх тоді не було з нами. Вони відпочивали в «Артеку», в Криму.

Холод робив свою справу. Він вирішив відгризти мої руки. Для солдата на війні вони — головне. Своїх рук я не міг йому віддати. Ніг і спини я вже не чув. Щоб зігріти руки, зробив ножем надрізи на його бушлаті й просунув їх всередину. Я грів свої руки до його тіла. Склав власні руки на його животі. Коли мене знайшли наші розвідники, ми з ним зрослися, зріднилися, нам разом було тепло, ми були наче свої. Після всього цього я не зміг покинути його, холодного, самого в полі тієї холодної ночі, тож забрав із собою. Викопав йому могилу і поховав. Я віддав його — чужого — нашій землі. Чи не гріх?

Я не знаю, що було б, якби не ця війна, якби все склалося інакше.

Колись знайду його родину, дружину, хлопчаків — коли все це закінчиться, по війні. Передам його речі; я не знаю, що їм скажу.

Наразі я позначив його могилу на карті хрестиком. І не лише на карті. В душі.

Щовечора відкриваю портмоне і дивлюся на своїх — дружину і доньок. Хвилину дивлюся — і знову ховаю до кишені.

Мені ніколи. Треба гострити ножа. Війна. За годину знову бій.

 

На продовження теми

«Убив ворога і зрозумів, що… вбив людину»

З інтерв’ю Бориса ГУМЕНЮКА журналу «Оксамит»

… — Продовжіть: найщасливіше 2014 року почувався, коли…

— … зрозумів, що влучив. Але це була мить. А потім мені стало холодно від того. Тобто це був найщасливіший і найнещадніший момент. З одного боку, я зрозумів, що вбив ворога, який уже не зможе вбити мене і моїх пацанів, а з іншого — що вбив людину…

— Отже, найприкріше ви почувалися, коли…

— … зрозумів, що вбив людину й вона перестала бути ворогом, а стала чиїмось чоловіком, сином чи, можливо, батьком. Це справді була мить.