Аби вижити – згадаймо досвід прадідів
Cеляни і кооперація – це питання знову на слуху. Його активно просувають у медійному просторі. І воно того варте
Сергій НАУМУК, заступник головного редактора газети «Волинь-нова»
Об’єднання дрібних сільгоспвиробників давно випробуване в багатьох європейських країнах. Тамтешні кооператори набили чимало ґуль і разом з тим напрацювали чималий досвід, що його можна і треба використовувати. Та й в Україні ідея селянських об’єднань не чужа. Наші предки ще у першій половині минулого століття довели, що гуртом і батька бити легше. Навіть якщо доводилося це робити в умовах підневільного існування. Союз руських молочарських спілок, перетворений пізніше на крайовий «Маслосоюз», називали державою в державі. Створений зі
100 невеликих спілок кооператив у 1914 році збирав 7,5 тисячі тонн молока, з якого виробляв
300 тонн масла. За Польщі продукцію постачали до багатьох країн Європи, у 1930-му її продали 3 тисячі тонн. Українське масло купували навіть поляки, бо воно було якісним і дешевим.
Психологія нашого селянина ідеально відповідає кооперації: кожен воліє працювати у власному господарстві, але при цьому не проти об’єднатися. Проте насправді зробити це не так уже й легко, попри очевидні вигоди. Адже для таких об’єднань насамперед потрібно те, чого нам так бракує, — довіри. Без неї годі говорити про гуртування селян в якусь одну структуру.
У нас в області є господарські товариства, які іменують себе кооперативами. У селян вони закуповують продукцію (іноді за вищими цінами, ніж на ринку), але на цьому все й закінчується — голосу в управлінні таким «членам» не дають. Тобто, може йтися хіба про асоційоване членство з правом дорадчого голосу. Тим часом досвід литовських сільськогосподарських кооперативів, з яким свого часу довелося ознайомитися, свідчить, що головне — це право керувати. У тамтешніх об’єднаннях його мають усі члени. Навіть якщо йдеться про більш як тисячу чоловік! На запитання українців, де ж можна зібрати таку силу люду на загальні збори, директор розповіла, що кожні 10 чоловік обирають представника, а вже делеговані вирішують усі питання. І право голосу однаково має що найменший господар, що власник десятків гектарів. А от прибуток розподіляють пропорційно на одиницю продукції: хто більше здав, той більше і отримає.
Звісно, литовські кооперативи пройшли шлях розколів, нових об’єднань та інших пертурбацій. Врешті набули досвіду співпраці різних за величиною господарств. Деякі з них утворені кількома однодумцями, в інші входять більше тисячі господарів, треті — це вимушене об’єднання (капіталізм — штука непроста, і ринок витісняє слабаків) великих виробників. Але всі вони усвідомили, що разом можуть вижити, мають кращу можливість розвиватися і загалом якусь перспективу. Поодинці у сучасному світі можуть діяти лише агромагнати. Волинські аграрії також колись дійдуть до справжньої кооперації. Благо, що саме життя підштовхує до цієї істини.
