Важка хвороба та тавро «ворога народу» не завадили їй стати щасливою

«Дівчинко, тобі треба вчитися, щоб заробляти на життя»

— Ти — ​їдеш, ти — ​їдеш, а ти, «бандерівське насіння», злазь! — ​грізно проказав водій, тицяючи пальцем у геть закоцюрблу від холоду худеньку дівчину. Пташкою затріпотіло її серце, ось-ось, здавалося, гучне гупання в скронях розіб’є його на тисячі уламків… Та воно лишилось цілим, хоч у грудях йому стало холодніше, ніж задубілим ногам у гумових чобітках. Імлистою ковдрою огорнув відчай — ​це була єдина можливість для Надійки Теслюк потрапити після канікул з рідного села Тристень на навчання в Рожище, бо туди не йшов ніякий транспорт, крім колгоспної машини, що періодично возила на переробку цукрові буряки… І десь ніби оддалік чулися слова кількох інших «пасажирів» навантаженого буряками причепа, які стали на захист й так скривдженої життям дитини. Вмовили водія. Рушили…

Належної медичної допомоги проста сільська дівчинка не могла одержати, та й методика лікування сколіозу III–IV ступенів була надзвичайно складною і довготривалою.

Через хворобу не стала Надія колгоспницею. Належної медичної допомоги  проста сільська дівчинка не могла одержати, та й методика лікування сколіозу III—IV ступенів була надзвичайно складною і довготривалою, тож уже в юному віці у неї були серйозні зміни у хребті. Слабка фізично, вона добре вчилася, і у випускному класі почула від дядька: «Ти не зможеш у колгоспі ні «норми» сапати, ні корів доїти, а дівчинка ти не дурна, тобі треба вчитися, щоб заробляти собі на життя». Саме дядько зробив дерев’яний ящик, що безвідмовно служив студентці чемоданом. Склавши туди все своє «добро», 15-річною вона вирушила за 30 кілометрів від села здобувати професію у Рожищенський ветеринарний технікум. Перша її стипендія — ​це перші гроші, які вона тримала в руках. І виживала завдяки їй та безкоштовному харчуванню в столовій технікуму, де часом доводилось занадто довго пережовувати скромний обід, чекаючи, поки всі розійдуться, щоб забрати собі на вечерю до чаю кілька шматочків хліба, що лишились.

Батька засудили на 10 років

Свого тата Надія Михайлівна майже не пам’ятає, хоча часто пригадує його не зовсім зрозумілі колись слова: «Діти, ось побачите, Україна буде вільною і розцвіте, як вишневий сад!» Через своє щире переконання він залишив дружину з шістьма дітьми і пішов воювати.
Трагічною була доля її найстаршого брата, який у кривавій круговерті війни обрав шлях, протилежний батьковому — ​став «стрибком», про яких люди говорили, що вони й самі не знають кому служать: то годять радянській владі, то ходять міняти патрони на сало. А одного дня до них просто прийшли і сказали матері: «Йди, Настю, твій син лежить розстріляний в канаві…»
— Батько був засуджений за свою підпільну діяльність на 10 років, відбував покарання в Цілинограді (Казахстан), де і лишився проживати, бо ж оте страшне, як на ті часи, тавро «бандера» не дало б йому життя на рідній землі, — ​розповідає Надія Михайлівна, яка росла напівсиротою і сповна відчула, що таке бути донькою «ворога народу».

«Хіба ж у тої калічки діти будуть?»

Маневичі рідні цій жінці вже більш як півстоліття, відколи вона в 1963 році разом із чоловіком приїхала за трудовим направленням в Маневицьку ветеринарну лабораторію. Молоде подружжя поринуло в роботу: дружина пішла працювати в бактеріологічне відділення лабораторії, чоловік — ​майстром із якості продукції на меблеву фабрику.
Наперекір словам свекрухи: — «Хіба ж у тої калічки діти будуть?» — вже наступного року Надія Михайлівна завагітніла. І хоч хвороба спровокувала проблеми з вагітністю, жодні вмовляння лікарів позбутися дитини на неї не подіяли.
— Сама дитина, а ще дитину родить! Розчавимо голівку, витягнемо і нащо тобі той клопіт! — ​згадує слова старої лікарки Надія Кривошея. Та все ж таки дитину з вагою 36 кг вона виносила, і в 1965 році за допомогою кесаревого розтину на світ з’явилася донечка Леся. Знеможена породілля тоді довго відходила від наркозу, заново вчилася ходити і не уявляла, що зможе колись повернутися до нормального життя.
Час спливав непомітно, росла доня, летіли дні і місяці за роботою.
— Проводили чимало досліджень, для цього в лабораторії навіть були піддослідні тварини — ​щурі, кролі та морські свинки, — ​згадує робочі будні моя співрозмовниця і додає: — ​Здається, все тільки починалося, а ось ти вже ветеран (30 років пропрацювала у Маневицькій ветеринарній лабораторії), пенсіонер і тобі вже «добігає» восьмий десяток літ…
Нині Надія Михайлівна — ​мати, теща, бабуся двох онуків і прабабця чотирьох правнуків. Уся родина проживає в Луцьку і по можливості провідує свою рідненьку, яка з нетерпінням чекає на кожну наступну зустріч.
— Недаремно прожила, бо послав Бог дитину. Вистачало і негараздів, але ж так багато було приємних моментів, які гріють тепер серце довгими вечорами на самоті. Я вдячна Гос­поду за те, що живу саме в чарівних Маневичах. Тут пройшли найщасливіші мої роки: облаштування сімейного гніздечка, зростання донечки, робота, спілкування з милими серцю людьми, — ​говорить Надія Кривошея, яка невтомно складає дяку Богу за все хороше, що було в її житті, молиться за здоров’я своїх близьких і спокій та добробут в Україні. 

Юлія МУЗИКА