На 100–літній ювілей до Олександри Михалик з’їхалося 40 нащадків

Проте і щастя в її долі вистачало теж. Дев’ять разів вона відчула радість материнства і сьогодні тішиться гроном нащадків, яких в Олександри Потіївни понад чотири десятки.

— Сама я родом із Грудок, а потрапила до Осівців разом із мамою Яриною, коли вона вдруге вийшла заміж за місцевого чоловіка. Ось так і осіли тут. Нас у родині було семеро братів і сестер: Авраам, Сергій, Дмитро, Ганна, Марія та Явдокія… Тяжко жилося, бідували. Щоб копійку заробити, наймитувала, пасла корови, пряла, жала, копала картоплю, займанки тримали. Правда, маю освіту. За Польщі закінчила чотири класи, — оповідає ювілярка.

В Осівцях зустріла й свою другу половинку. Тендітна красива дівчина припала до вподоби статному місцевому скрипалю Якову, та так, що парубок ладен був піти проти волі батьків і розпрощатися з багатством, аби одружитися з його «лебідочкою», як ніжно називав кохану.

Повертаючись спогадами до тих часів, бабуся Олександра тепло усміхається, адже ще й досі береже в серці любов до свого чоловіка, котрий уже давно відійшов у засвіти.

— Як кохання зустріла?.. Про таке питаєте… Сподобалися одне одному. Він почав до мене приходити. Яків був трохи багатший. А я бідна дівчина–сирота. Тож його рідня не хотіла, щоб ми одружувалися. А він сказав: «Я піду з торбою, а її не покину».

Впиралися навіть під час вінчання. Але згодом свекри змирилися з вибором сина і полюбили невістку.

Аби прожити до ста літ, потрібно «гнати від себе погані думки, їсти в міру, не лінуватися та приділяти час душі».

— Правда, недовго ми прожили, бо почалася війна, — провадить далі. — Якова забрали на фронт. Відразу його там і поранили. Лише дивом урятувався. Німці наших солдатів добивали. Та один із них побачив хрестика на шиї в чоловіка та й каже: «Рус гуд, гуд». І не став стріляти. Підлікували його в Клевані й комісували додому як інваліда.

Після закінчення війни на молоде подружжя чекали нові випробування. Своєї оселі не мали, рідні великої допомоги надати також не могли, тож почали самотужки ладнати невеличку хатину. Вдвох їздили коровами по ліс, разом вантажили важкі дубові колоди.

Тут, у цьому здобутому кривавими мозолями домі, пані Олександра вікувала, ростила–плекала діточок, благословляла їх у далекі світи, в доросле життя. Тут і зараз мешкає із сином Миколою, невісткою та онуками.

А на 100–літній ювілей до Олександри Потіївни з’їхалося майже 40 нащадків.

Завітав до оселі родини Михаликів, аби привітати іменинницю, і настоятель місцевого храму святої мучениці Параскеви отець Сергій Приходько, який вручив бабусі Олександрі ікону Божої Матері «Умиління».

...Пробуємо дізнатися в ювілярки секрет її довголіття. Виявляється, аби прожити до ста літ, потрібно «гнати від себе погані думки, їсти в міру, не лінуватися та приділяти час душі».

— Намагаюся радіти кожній хвилині. Якщо я нічого не зробила, то марно прожила день. Молитва — то найважливіша моя робота.

Олександр ПРИЙМАК.