Чи можливе життя в «зоні» після Чорнобильської катастрофи?

Саме там розташовувалася Історична бібліотека України, в якій я писав курсову роботу про мандрівних студентів–вагантів у середньовічній Європі. А згодом був першотравневий Київ, коли влада вигнала студентів та школярів столиці на моторошну демонстрацію, переконуючи, що жодної загрози для життя та здоров’я людей немає. Тільки за цей злочин проти українців комуністи повинні вічно горіти у пеклі

Заражена територія — ​як держава Люксембург

Невидимий та безликий ворог, як називають радіацію, накрив нашу землю тієї яскравої та неймовірної весни, коли в столиці зацвів бузок та буяли сади. В ті дні не полишало душу незбагненне відчуття тривоги і запитання, на яке не було відповіді: що ж насправді сталося на ЧАЕС?

Через десятки літ мені довелося побувати на зруйнованій атомній станції, в місті енергетиків Прип’яті, у зоні відчуження в районному центрі Народичі Житомирської області та навколишніх селах, тож побачив на власні очі наслідки ядерної катастрофи.

На контрольно–пропускному пункті «Дитятки», що в Іванківському районі Київської області, поліцейський ретельно перевіряє наші перепустки. На узбіччі доріг і в лісі зовсім немає побутового сміття та пластикових пляшок на відміну від решти території України. Кажуть, що в незайманій дикій природі добре прижилися коні Пржевальського, яких завезли з Асканії–Нової. З Канади прилетіли й поселилися орлани білохвості, привільно себе почувають чорні лелеки. Окрім цього, розплодилися рисі, вовки та дикі кабани.

Наш гід — ​Олексій Москаленко, який до виходу на пенсію працював заступником керівника управління контрольно–пропускного режиму:

— За площею ця територія така, як країна Люксембург, по периметру сягає 439 кілометрів. Сама зона відчуження розділена ще на три: 10–кілометрова — ​навколо ЧАЕС, друга — ​буферна — ​решта всієї території, і третя називається селітебна, тобто житлова — ​в місті Чорнобиль.

Не вистачає слів, щоб передати свої відчуття, коли ми ходили серед цих руїн. Нічого подібного ще не доводилося бачити. На Волині в селах є порожні хати. А то — ​цілі вулиці людського житла і жодної живої душі.

У центрі Чорнобиля доглянутий та чистенький парк. На меморіальній алеї з обох боків — ​на табличках назви 94 населених пунктів, які опинилися в зоні відчуження. Написи на чорному фоні означають, що цих сіл взагалі не існує, їх зрівняли із землею, бо рівень радіації перевищував усі допустимі норми.

10–кілометрова зона має окремий контрольно–пропускний пункт і пост радіологічного контролю. Йдемо на міст над каналом. Там у воді красуються величезні соми — ​такі за розмірами, як крокодили. Зруйнований енергоблок накритий саркофагом, який називають «Аркою». Це звичайний металевий ангар, тільки дуже великий. На спеціальній платформі він встановлений над четвертим реактором, щоб заховати від дощу та запобігти поширенню радіації.

Від атомної станції вирушаємо до міста енергетиків Прип’яті, що зовсім поряд. Їдемо хащами, які колись називалися проспектом Леніна. Тут настільки все заросло деревами й кущами, що за цими джунглями навіть не видно будівель.

Мертвими очима зиркають на нас порожні багатоповерхівки. На центральній площі чорними віконницями світиться готель «Полісся». Піднімаємося сходами на сьомий поверх. Із балкона відкривається краєвид, від якого стає моторошно. З одного боку за деревами видніється атомна станція та саркофаг, з другого — ​житлові квартали, в котрих завиває вітер. Кажуть, що особливо страшно у мертвому місті вночі, там господарюють тільки люди–сталкери, які нелегально проникають у зону відчуження.

Тут Україна вже вмерла...

Десятки тисяч наших громадян, найбільше із Житомирської області, особливо з Народицького району, виселені із забрудненої території. Від селища Народичі до Чорнобиля — 60 кілометрів, до Києва — ​170. За кілька днів перебування у «зоні» ми звикли до покинутого житла, але спочатку ці руїни просто навівають жах. Нині в Народичах не всі будинки порожні, приблизно у третині з них живуть люди, які нікуди не виїхали або повернулися.

Побували ми й у селі Великі Кліщі. У центрі над трасою, серед обшарпаних вітрами та негодою і пограбованих хат–пусток, біля зруйнованого клубу, ніби Боже диво — ​величаво підноситься куполами в небо красива дерев’яна церква, від якої в різні боки розходяться заасфальтовані вулиці із залишками садиб та купами головешок від пожеж. Не вистачає слів, щоб передати свої відчуття, коли ми ходили серед цих руїн. Нічого подібного ще не доводилося бачити. На Волині в селах є порожні хати. А то — ​цілі вулиці людського житла і жодної живої душі. Яскраво світить сонце і співають пташки. Колись тут жили і працювали люди, закохувалися, одружувалися, народжували і хрестили дітей…

Хочеться кричати від безсилля і відчаю. Це про такі поліські села Ліна Костенко сказала, що тут Україна вже вмерла! Крізь дахи проросли дерева, добротні будівлі поступово розвалюються. Від них віє пусткою і невимовною тугою. У дворах утворився цілий килим з опалого листя, який ніхто не прибирає. У старезному садку стоять потемнілі від дощів і часу вулики, біля котрих кружляють бджоли. Господар пасіки виїхав, а трудолюбиві комахи все одно збирають мед. Може, сподіваються, що він повернеться?

Ми ходили мертвим селом і натрапляли на сліди минулого життя: струхлявіле дитяче ліжечко, розтоптана лялька, студентський конспект праць класиків марксизму–ленінізму. На стіні кімнати в рамочці — ​вицвіле сімейне фото. Пригадав поезію Ліни Костенко: «На старих фотографіях всі молоді. На старих фотографіях мертві сміються»… Та тут уже ніхто не сміється. Поліщуки раз на рік приїжджають сюди помолитися за упокій спочилих родичів та за здоров’я живих…