«Чому я не хочу померти в 75 років»

Cтаття лікаря Езекиїля Емануеля (Ezekiel Emanuel) «Чому я сподіваюся померти в 75 років» свого часу зчинила багато галасу. Він — ​видатний учений, директор департаменту клінічної біоетики Національного інституту охорони здоров’я США й один із головних авторів американської медичної реформи

Одним словом, доктор Емануель, якому на момент виходу публікації було 57 літ, збирається діяти так: у 65 років припинити будь-яке лікування — ​жодних вакцин від грипу, колоноскопії, ніяких операцій, кардіо­стимуляторів чи антибіотиків — ​і до 75 померти з природних причин. У своїй статті він уїдливо пише про новий тип людини — ​«безсмертного американця», який схиблений на здоровому харчуванні та фізичних вправах, всіляких зарядках для мозку, вітамінах і біодобавках — ​все для того, щоб продовжити своє життя якомога довше. «Справи кепські, — ​пише професор біо­етики, — ​адже все одно від людини після 45 років немає користі: креативність падає, продуктивність — теж». У третини американців, старших 85, — ​хвороба Альцгеймера, у половини — ​функціональні обмеження. Людина, яка прожила більше 75 — ​егоїст: вона обтяжує суспільство і залишає у своїх близьких важкі спогади. Лікар Емануель наводить приклад свого батька: у 77 йому поставили кардіо­стимулятор, і хоча зараз, коли йому за 80, він плаває, читає і, як і раніше, живе у власному будинку, та його життя не «можна назвати повноцінним».

«Пане Емануель! Мені 74 роки, і я дуже сподіваюся, що проживу значно довше, ніж 75. Річ у тому, що якість мого життя за останні 10 років помітно вища, ніж у будь-які минулі роки. У старших класах я була нещасним підлітком, в інституті — ​вічно втомленою невиспаною студенткою, а в період між 30 і 50 роками розривалася між трьома дітьми, роботою і домашніми обов’язками.

Тепер щоранку, коли я сиджу за чашкою кави та газетами і мені не потрібно підхоплюватися о 6-й, готувати всім сніданок, пакувати бутерброди, а потім натягати офісний костюм і мчати на роботу в переповненому метро, я розумію: оце і є щастя.

У ресторані я ще здатна прочитати меню без окулярів. Сподіваюся, вони не знадобляться мені і через 18 років, коли я читатиму ваш некролог у газеті, дорогий пане Емануель.

Ось що я встигла зробити, відколи мені виповнилося 65 (багато що з цього — ​після 70): Повернулася до свого старого захоплення — ​живопису: ходжу на заняття при місцевому музеї, виставляю свої роботи і навіть продала декілька картин. Три ресторани прикрашені моїми полотнами і фотографіями.

Я веду блог, де за останні 6 літ написала 390 постів.

Побувала в Індії на традиційному весіллі, відвідала Тадж-Махал і Варанасі. Я пливла по Гангу в маленькому човні і дивилася, як на берегах йоги виконують свої асани, а поруч горять похоронні вогнища.

Відвідала заповідник метеликів-монархів Ель Росаріо в Мексиці. Для цього мені довелося дертися по горах на значну висоту, де бракує кисню для дихання, але воно того варте.

Вночі з ліхтарем у руці я стояла на пляжі в Нікарагуа і дивилася, як сотні маленьких черепашок вилазять з піску і повзуть до океану, щоб попливти у бік Африки.

У 2009 році була на 50-му вечорі зустрічі випускників свого класу. Ми зібрали великий ювілейний альбом з біографіями, а потім кілька разів зустрічалися на Манхеттені: гуляли в Центральному парку, влаштовували пікніки, ходили в музей Метрополітен, вечеряли в ресторані, слухали класичну музику.

Нарешті, після 70 зі мною сталася найжиттєствердніша подія: у 2011 році народилася моя перша внучка! Відтоді разом із нею та її батьками ми побували в Нікарагуа, Греції і Маямі. Я граюся з нею в ті ігри, які любила 7 десятиліть тому, читаю їй свої улюблені книги, співаю пісеньки і спостерігаю, як вона перетворюється на самостійну людину.

Мій батько мав хворобу Паркінсона, й останні два роки його життя були дуже важкими. Моя мама померла у 74. У неї було слабке серце, під кінець вона навіть не могла відчинити двері до своєї кімнати. Але помирати не хотіла.

Мені 74, я проходжу 10 тисяч кроків, займаюся пілатесом (комплекс фізичних вправ для гнучкості тіла. — ​Ред.) і для мене не становить труднощів повзати по підлозі з внучкою або піднімати її на руки. Я, як і раніше, здатна здолати за кермом ті 180 миль, що відділяють нашу квартиру на Манхеттені від ферми в Массачусетсі. У мене вистачає мізків, щоб розв’язувати кросворди і вчити іспанську. У ресторані я ще здатна прочитати меню без окулярів. Сподіваюся, вони не знадобляться мені і через 18 років, коли я читатиму ваш некролог у газеті, дорогий пане Емануель».

Джоан ГЕЙДЖ

Джерело: huffingtonpost.com.