Зернятко в долонях Бога
Ганна чоловіка кохала. Колись. Потім навчилася жити мріями, в яких була щасливою. Подумки перевтілювалася в іншу жінку, аби втекти від себе, від Тараса, від завтрашнього дня…
Не розуміла, що коїться з чоловіком. Почав затримуватися після роботи. Десь пропадав на вихідних. А в неї — насмажено–наварено. Прибрано і випрано. Благовірний франтом виглядає.
Раніше забігала до чоловіка на роботу. Просто так. Побачитися. Кількома словами перекинутися. Потім заборонив їй це робити. Мовляв, він поважна людина, ще сміятися будуть, подумають, що дружина пантрує його. Інколи здавалося, його дратувала сама її присутність. А ще ні з того ні з сього почав дорікати, що Ганна без нього пропала б. Не мала б ні роботи в бібліотеці, ні добротної хати. Нічого…
Ганниною втіхою був син Любомир. Її Любчик. Миле, синьооке хлоп’ятко. Вона розповідала йому добрі казки. Писала вірші.
«Зернятко в долонях Бога –
Моє золоте дитя.
Благословенне
Небесною і земною любов’ю…»
Любомир ніколи не був сентиментальним. Але списані матір’ю аркуші рвали його душу.
Коли Любчик став школярем, пильнувала, аби гарно вчився. Записала в різні гуртки. Тарас хвалився, який розумник його син – весь у батька.
Чим дорослішим ставав Любомир, тим більше віддалявся від матері. Батька слухався і поважав. А її – ні.
Ганна вирішила серйозно поговорити із сином. Його зневага навпіл розривала її серце.
— Ти б краще батька запитала, чому він так ставиться до тебе. Чому зраджує? Чому ти для нього… ніхто?
— А ти наслідуєш його. Вважаєш, що я погана мама?
— Та відчепися від мене… І перестань друкувати свої вірші в районній газеті. Бо мене вже дістала твоя «материнська любов», «золотий синочок», «моя радість»… Скоро з мене насміхатися почнуть. Хочеш бавитися в поетесу – бався. Але на люди ту дурню не виставляй…
Після цього Ганна писала вірші для себе. Редактор «районки» не раз запитував, чому забула дорогу до них. Називав її вірші справжніми, добрими, з душею. Виправдовувалась: роботи багато, син майже дорослий, а великі діти – великий клопіт… Сама ж складала списані аркуші у папку. Не любила записувати поезії в зошит.
…Любомир так і не навчився шанувати матір. Навіть, коли одружився. З невісткою Аліною у Ганни склалися гарні стосунки. І вона не розуміла зневажливого ставлення Любомира до своєї матері.
Тарас прилаштував сина на гарну роботу. Маючи симпатичну дружину, він крутив інтрижки на боці. Як батько. Потім Любомира дратував плач новонародженого Устима. Через те часто покрикував на Аліну. Тож коли малий трішки підріс, його більше гляділа бабуся Ганна.
Устим бабусю обожнював. А вона писала тепер вірші для внука. Дихала ним, жила…
«Я прошу ангелів,
Аби заколисали твої сни,
Поклали під подушку долю
Добру і щасливу…»
…Зі своєю майбутньою нареченою Устим найперше познайомив Ганну.
— Як вам Людочка? До смаку? – пожартував.
— Чудова! Ви наче схожі одне на одного. Аж молодію, коли на вас дивлюся.
— Ви у нас завжди молода і гарна.
Ганна зітхнула. Від чоловіка і сина давно не чула добрих слів.
— Але, Устимчику, може, трохи рано до шлюбу? Університет закінчив би і тоді…
— Бабусю, а ви коли виходили заміж? У двадцять! Тато одружився також у двадцять. А мені скоро вже двадцять один.
— Так кажеш, наче п’ятдесятку розміняв.
…Незадовго до весілля Устим мав дещо узгодити з батьками нареченої.
— Бабусю, не хочете поїхати до моєї без п’яти хвилин тещі? Треба поради. Мама не має часу. В неї ділова зустріч. Сказала вас попросити.
Тарас задрімав. Не хотіла будити. Тому чоловік не знав, що Ганна поїхала з внуком до майбутніх сватів.
Згодом свекрусі зателефонувала невістка. Запитала, чи вже повернувся Устим. А потім дізналися…
Важка вантажівка перетворила легковик на купу металобрухту. Ні в Ганни, ні в Устима не було шансу залишитися живими…
Після похорону Тарасове здоров’я підупало. Онука він любив. І втрата дружини добряче зачепила. Раніше Ганну ігнорував, зраджував. Усім дорікав. А без неї стало в хаті порожньо і незатишно. Більше не пахло її борщами і випічкою. Вранці не висіла випрасувана сорочка. Зів’яли вазони: чи то забув полити, чи зі смутку за Ганною. Зупинявся біля фотокартки й скрушно хитав головою:
— Пішла і навіть не попрощалася…
Горе схаменуло й Любомира. Змінило. Втративши єдиного сина, зрозумів, як ранили маму його витівки. Його зневага.
…На папку з маминими віршами Любомир натрапив випадково. Прочитав їх уперше в житті. Бо на ті, що колись публікувались у «районці», навіть не глянув – пошматував газети.
«Зернятко в долонях Бога —
Моє золоте дитя…»
Любомир ніколи не був сентиментальним. Але списані матір’ю аркуші рвали його душу.
— Тату, я подумав… треба видати збірку маминих віршів. Знаєш, вони такі… добрі, світлі. Мама любила нас обох. А її любив лише Устим.
— Вона, Любомире, твою Аліну врятувала. Це ж вона мала тоді їхати… до сватів.
…До бібліотеки на презентацію збірки прийшов дехто з родини, знайомі і поважні в районі персони. Останні не тому, що кохалися в поезії, а заради статусу Тараса і Любомира, які були заможними, впливовими людьми, з потрібними зв’язками.
Присутні згадували дещо з Ганниного життя, роботу в бібліотеці. Зачитували її поезію. Хвалили. Зітхали, коли спомин торкався Устима і звучали присвячені йому вірші:
«Небо сипле зорі у твої долоньки,
Теплі і пахучі чебрецями й молоком.
Я така щаслива,
Ти такий маленький…»
— Не була вона щасливою, – прошепотів хтось із Ганниної родини.
Тараса замлоїло біля серця.
Любомира пік сором.
Ганна дивилася з портрета добрими, сумними очима…
Ольга ЧОРНА.
