В прикордонному містечку Устилузі її не вистачає всім бажаючим
В Устилузі її не вистачає всім бажаючим Шановна редакціє! В одному з номерів газети “Волинь” за минулий рік була вміщена інформація “Землею ніхто не буде обділений”, у якій повідомлялось, що держава турбується, аби працівники соціальної сфери отримали заслужену землю. Але в житті буває не завжди так, як написано. Звернутись до вас мене змусила ситуація, в якій я опинилась. Працюю вчителем Хотячівської неповної середньої школи. Проживаю в Устилузі (корінна устилужанка), маю посвідчення потерпілої від Чорнобильської катастрофи. У 1995 році звернулась у виконком Устилузької міськради з проханням виділити земельну ділянку під город. Чекала шість років. Землевпорядник М.Д.Гуряк казав, що вільної землі немає, а в цей час вона надавалась тим, кому хотіли. Причому людям, які вже мали земельні наділи в кількох місцях. І тільки після втручання райради в 2001 році мені виділили 0,25 га землі. Потім рішенням Устилузької міськради від 25.01.2001 року мені було запропоновано у постійне користування земельну ділянку за шість кілометрів від дому на полігоні. А в той час в Устилузі ділянка площею 4.31 га була розділена між людьми, які мають транспорт, сільгосптехніку, земельні ділянки і паї. Я звернулась до голови міськради М.Г.Ничика з питанням, чи він вважає справедливим такий спосіб вирішення справи. На це він відповів, що осінню ділянки в декого будуть вилучені і тоді нададуть мені. Так мене обіцянками годували три роки. А в той час знову ж таки ділянки надавались тим, хто був наближений і вигідний владі. Нарешті було сказано, що потрібно написати нову заяву. Рішенням міськради від 21.07.2004 року на її основі мені було відмовлено у виділенні земельної ділянки в Устилузі, а запропоновано її вже за 6 км від Устилуга під Ізовом. З повагою Мирослава Ковальська.
І ось я розмовляю з головою Устилузької міськради Миколою Ничиком. Насамперед Микола Григорович зауважив, що з заявами і листом зверталась не сама авторка, а її мама Онисія Володимирівна. Однак, як потім з’ясувалось, це зміни у суть справи не вносило. Мирослава проживає з своєю мамою, пенсіонеркою, теж, до речі, колишньою вчителькою, у якої більше вільного часу, а тому їй доводиться частіше оббивати пороги влади з різних причин. Отже, за словами Миколи Ничика, скарга є безпідставною, бо всім землі, де хто хоче, явно не вистачає. Усі жителі Устилуга мають, наприклад, землю в масиві під Ізовом і нічого страшного в тому немає. І це не за шість кілометрів, як написано, а значно ближче. А чому вона не влаштувала заявницю? Та й, мовляв, такі питання розглядаються на сесії і ними більше опікується землевпорядник Микола Гуряк. Справді, у лічені хвилини останній мені надав витяги з протоколів двох сесій, на яких розглядалось з-поміж інших земельне питання Ковальських. Та й не тільки їхнє, бо в Устилузі щороку люди просять землю. Перший той, де якраз у 2001 році 22 чоловікам, і Ковальській у тому числі, було виділено городи на масиві біля залізничного переїзду – ті 4.31 га, про які згадувалось у листі. І другий, де рішенням сесії 20 липня минулого року прохачці було відмовлено у виділенні земельної ділянки (паю) із земель міської ради як працівнику соціальної сфери (саме з таким проханням, прочитавши повідомлення в газеті, зверталась Ковальська – А.Л.) по причині відсутності у необхідних для неї розмірах (просилось ще хоч би 0,25 га – А.Л.) вільних земель сільгосппризначення у зазначеному вище масиві. І далі – запропонувати заявниці землю у масиві під Ізовом… Як сказав Микола Гуряк, раніше для ведення особистого селянського господарства можна було виділяти до двох гектарів, в тому числі і працівникам соціальної сфери. А тих земель резервного фонду і запасу, яких вже є в користуванні більше 57 гектарів, усім бажаючим не вистачає. Особливо в Устилузі. А в інших місцях, наприклад, під тим же Ізовом є суцільний масив у 5.5 га, а він облогує, бо люди відмовляються там господарювати, хоча земля родюча. Можна брати біля села Тростянка, в урочищі “Воля”, але туди теж не хочуть іти. Микола Данилович, повертаючись до наболілого питання, показує список орендарів – 265 фізичних осіб, які щорічно сплачують податок за користування землею, а також сумнозвісний перелік з 22 осіб, які отримали землю у “вигідному місці”, біля залізничного переїзду, де було обіцяно Ковальським. — Та хіба б ми не взяли десь подалі, якби мали можливість там, за кілька кілометрів, обробити ту землю вдвох з дочкою без чоловічих рук? Як туди добратись? Як виорати, обробити, привезти? – Онисія Ковальська, котра долучилась до нашої розмови, видно, не може стримати своїх емоцій. Я зрозуміла: цю немолоду жінку розбирає образа за неуважне ставлення до їхніх прохань, за нехтування обіцянками, які давались не раз. А вона звикла людям вірити. Можна погодитись, що бажаючих отримати землю у зручному і вигідному місці немало, і, мабуть, так і є – подібні заяви у міськраді розглядаються часто. Хоча, з іншого боку, якщо по кожній окремій заяві йде обговорення в комісії, то депутати просто зобов’язані врахувати і сімейне становище людини, її соціальний стан. Тим більше, що ті законодавчі акти по землі, які є на сьогодні, що доводилось чути не раз, далеко не досконалі. Та й людина, яка йде до влади, сподівається на її підтримку і розуміння. У справжню дискусію на високих, я б сказала, напружено-нервових тонах перетворився діалог між землевпорядником Миколою Гуряком і Онисією Ковальською. Жінка в присутності кореспондента ставила конкретні запитання по кожній майже людині у згаданому списку і ставало зрозуміло, що за такий тривалий період можна було знайти можливість вирішити конфліктне питання. А у виділенні землі, з першого погляду, жодній людині відмовити нібито не було законних підстав, бо її, як і грошей, з огляду на те, що такий товар цінується в усьому світі, багато не буває. Але окремі особи, як я зрозуміла, мають вже чимало наділів, і їх би могла влаштувати земельна частка десь у віддаленішому місці. — Мене не цікавить хто що має, — відстоював свою правоту Микола Гуряк. — Хай навіть вертоліт… За дев’ять років роботи я і сам не зміг отримати нічого… При тому, якщо звучали зауваження на зразок того, що земля виділяється наближеним і догідливим владі особам, землевпоряднику ніхто не міг дорікнути про зловживання наділеними повноваженнями. До честі Миколи Даниловича, він насправді за кілька років отримав лише в Устилузі 0,25 гектара. А Онисія Володимирівна називала ряд прізвищ людей, які за три роки, коли їхня сім’я чекала, то відмовлялись від земельної ділянки з різних причин, то просто виїжджали або помирали, а їхні наділи ішли в обхід заяви Ковальської. Натомість землю отримували ті, хто якимось чином причетний до працівників колгоспної контори, хто має техніку, або просто особа, яка є родичкою районного посадовця. На це Микола Данилович розводив руками і пояснював: “Тут було домовлено і обговорено дещо раніше…”. Як з’ясувалось, і перший наділ Ковальським було надано лише після втручання колишнього голови райради Сергія Бондарука. Хоча у розмові, яка була не байдужою Миколі Гуряку, бо, видно, добре набила оскомину, він врешті мовив: “Клянусь, що не маю я ніякої вигоди з тих людей, - а згодом додав, - питання ж Ковальських не знімається з порядку денного”. І це найголовніше. Бо після розмови з Онисією Володимирівною переконалась, що бажання мати землю поблизу – не якась їхня забаганка, бо сім’я справді не в змозі обробити її, розміщену далеко. І цілком можна погодитись з тим, що землі не вистачить там, де кожен хоче. Нема її, аби, відповідно до ст.43 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” і ст.56 Земельного кодексу України, задовольнити клопотання працівників соціальної сфери про виділення їм у користування відповідної частки землі. Часто органи місцевої влади опиняються, так би мовити, між двох вогнів. Склалось враження, що Миколі Гуряку не просто працювати, і часто замало його одного бажання, аби допомогти людині. Але у такому місті, як Устилуг, як і в селі, - все і всі на виду. І, мабуть, є таки доля вини влади, яка не зуміла (чи не хотіла?) знайти вихід із конфліктної ситуації й зробити все від них залежне, аби пенсіонерка – корінна устилужанка не полишала кабінети міського голови і землевпорядника зі сльозами на очах. Алла ЛІСОВА.
