Останній київський воєвода похований на Волині

Він народився у родині православного волинського шляхтича середньої руки у селі Низкиничі (нині Іваничівського району). Проте завдяки добрій освіті, природним здібностям та наполегливості зміг стати сенатором Речі Посполитої. Адам Кисіль навчався у Замойській академії, у 17 років став військовим. У складі польського війська побував на війнах із Московією, Османською імперією та Швецією. 

Відтак зробив добру кар’єру чиновника. У 29 літ Адам уже був представником короля на церковному соборі в Києві, який скликали з метою примирити уніатів та православних. У 33 роки став чернігівським підкоморієм, у 41 – сенатором, у 48 – брацлавським, а через рік – київським воєводою.

Сенатор заповів чимало грошей на благодійництво.

Разом  із тим Адам Кисіль був одним із найбагатших магнатів Речі Посполитої. До скромного батьківського села Низкиничі додалися маєтки на Волині, Київщині та Чернігівщині. Наприкінці життя йому належало 65 міст і сіл, у тому числі 37 — на Волині, 18 – на Київщині, 7 – на Чернігово-Сіверщині, 3 – в Галичині. Річний прибуток воєводи обраховують у 150 тисяч злотих — фантастичну суму на ті часи.

Але в історію він увійшов як прихильник ідеї компромісу. До кінця життя Адам Кисіль вів переговори: з Москвою, з козаками, з православними. Часом це коштувало йому чималих зусиль, причому не лише моральних. У Московії місцеві вельможі вимагали, щоб сенатор вистоював усі церковні служби перед царем, хоча Кисіль через подагру і хворобу крові не міг довго стояти, а іноді навіть писати. У Києві міщани відмовлялися давати харчі для утримання воєводи та його свити, і він купував їх власним коштом. Під час переговорів із Хмельницьким натовп невдоволеної черні збунтувався й у воєводу полетіло каміння та стріли, а потім його пограбували. 

Проте попри успіхи у дипломатичній сфері (на думку відомого дослідника української історії Франка Сисина, Адам Кисіль відіграв не останню роль у забезпеченні «золотого десятиліття спокою» напередодні повстання Хмельницького), він ніде не був своїм. Польська шляхта вважала сенатора провідником інтересів православних, а козаки казали, що його руські кості обросли польським м’ясом. 

Помер він під час дебатів у Бересті. А поховали його у родинному селі Низкиничі, в церкві, збудованій за власні кошти. Сенатор заповів чимало грошей на благодійництво.

У листі до гнезнинського архієпископа Лубенського Адам Кисіль писав: «Я, убогим жебраком залишившись і не маючи навичок ніколи з поля перед тим утікати, тут, у моєму бідному замчиську, залишаюся, віру мою готовий бувши пурпуровою кров’ю і смертю печатати, ліпше-бо, за звичаями сарматів, померти з честю і не бачити посоромлення народу, аніж жити і ганебно тікати». Власне, ці слова можна вважати його кредо.

Тарас СТЕПАНЮК