Пульс дня 07.05.2018, 17:08

«Обніми мене, рідний, випий з мене пам’ять мою й не мою…»

Іван ДРАЧ, видатний український поет, лауреат Шевченківської премії (1976), Державної премії СРСР (1983), Герой України (2006)

«БАЛАДА ПРО ГЕНИ» зі збірки «Лист до калини» (1994)

Ген карих очей домінує

над геном блакитних.

І

Я підіймаю вогонь на руках,

Рудоволосу мою завію,

Коса її пишна, лоскітно–гірка,

Карість очей завіює.

Я в заметілі шалу стою,

Всотаний в сіті всоте.

Питаю губами згубу свою:

«Згубонько, звідки ти, хто ти?»

Питаю її, карооку й руду,

Модернову красуню достоту,

Антикварне доскіпуюсь на біду:

«Зрадонько, звідки ти, хто ти?»

Катую питанням губи її –

Губи пекуче стоять навпроти,

Раюю в любові серед руїн,

Питаю на доторк, на дотик.

«Біологине, богине, твій код,

Хромосомні твої турботи…»

Та мовчить твій солоний рот,

Твій гарячий скептичний ротик:

«Смертонько, хто ти?»

Тільки дим над бровою

З рудого завою…

II

Хто я? Ти питаєш, хто я?

Німці з Тетієва на Бугаївку відступали, мама пішла за посльодом до польової комори, набрала півклумака, зайшло троє, потім ще четверо, мати бігала по зерні, послід набирався в чоботи, вона їх скинула – і босоніж, її в закуті зловили, заголили і зачали там мене на посльоді, в польовій коморі за коловоротом, в тій, що покрита церковною бляхою. Всі семеро були рудоволосі, а мама – чорнушка кароока, всі так стужилися за запахом жіночого любовного поту – оті семеро моїх татусів з баварським ластовинням на виду, а мама – чорнушка кароока: обніми мене, рідний, вицілуй з мене пам’ять мою. Мати траву материнку пила, щоб мене скинути, тяжкі тлумаки носила, та живіт тільки круглішав – я скажена була і вперта, хотіла діждатися свого батька, чи то вітчима. І приїхав він, однорукий, з війни, з Бреслау, бив чобітьми в живіт свою гулящу курву – я в маминому лоні лікотками затулялась. Хто я, ти питаєш, хто я?

Одійшов мій вітчим Гордій,

Охолов трохи, витер піт,

Взяв на віз мою матір тоді –

Мала я появитись на світ.

Хльоснув віжками сірих кляч,

Вйокнув хижо з туги грудей

І рвонув, хоч ти сядь та плач,

У лікарню крізь осуд людей.

Хто я? Ти допитуєшся, хто я? В нас такі бакаї на дорогах, такі вибоїни, ніякі подушки мамі не помогли – вона ось–ось вже розродиться, так батько гнав коней до містечка – хоч би кушарку, хоч би бабу–повитуху, та тільки стерні кружалом ходили мамі перед очима. Ось вже і залізнична колія, батько ошалів – поставив воза на шпалах перед поїздом і пужалном спиняв його – так мама розповідає. Вона і досі не певна, чи батько думав про те, що сталося потім, чи просто хотів покінчити з усім своїм собачим горем одним чоловічим махом, обніми мене, рідний, випий з мене пам’ять мою й не мою.

І коли я з’явилась на світ, батька Гордія фронтовики кидали вгору і знову ловили в руки, підкидали і ловили, вітали, а він і ридав, і кусався, і сміявся з розпуки…

Поїзд став. Матюкавсь машиніст.

Йшли в портупеях – гравій скрипів.

Батько на возі на повен зріст:

«Баба родить», – до них захрипів.

Сипонули з вагонів шквалом бійці

В бинтах, без бинтів, чуби й голомозі,

У кожного лють горить в кулаці,

Таж боєць однорукий стоїть на возі.

«Баба родить», – плаче й кричить,

Пужалном сиву сльозу знімає.

Демобілізований натовп мовчить,

Баба на возі у муках мається.

Прорвало нарешті – лікар вже тут.

Біжать санітари – білі халати.

Найзвичайнісінька з мирних скрут –

Регочуть і плачуть мирні солдати.

«Баба родить», – поїзд увесь

Захлинається притьмом пригодою.

І хрумкають коні мирний овес

З лагідною погордою.

Хто я? Ти допитуєшся, хто я?

І коли я з’явилась на світ, батька Гордія фронтовики кидали вгору і знову ловили в руки, підкидали і ловили, вітали, а він і ридав, і кусався, і сміявся з розпуки, а мати блаженна була і насторожена, а коні рвонули од рику паровоза, і коли зник отой поїзд за обрієм і помахав мені білою хустиною, – я вже отоді в сповиточку добре знала, що отой поїзд – це мій хрещений батько. А вітчим Гордій, то купував мені блакитні кісники, то бив мене п’яними кулаками, аж поки я не втекла голісінька в технікум. Хто я? Ти питаєш, хто я? Не питай – обніми мене…