«Болить, коли чую: «От воно йому треба було йти воювати? Сидів би дома, з ногами залишився б…»

«19 лютого 2014 року я потрапив на Ма­йдан. У той час навчався в Одеському політехнічному, і ми якраз привезли одежу, цигарки протестувальникам. А тут таке — ​навколо кров, «двохсоті»… Усе було якимось нереальним. Потім додому повернувся. Думав, тепер все буде добре. Янукович утік, вся нечисть порозбігалася, класно заживемо. І тут почали віджимати Крим, зайшли війська, які забули про офіцерську честь і негарно себе поводили з нашими солдатами. Якось прикро мені стало, тим паче, що в 2004 році я проходив службу саме у Феодосії. Навіть кадри показували, як заблокували мою частину. І я зі своїм військовим квитком пішов у військкомат, попросив, щоб мені дали повістку…

«Мамо, а наш тато на війні? Передзвони, щоб негайно їхав додому, бо його там уб’ють». Буквально за день до того злощасного вибуху біля шахти «Южна» (селище Ленінське Донецької області) п’ятирічна донька сказала про це дружині. Вона приховувала від Олі, що тато на фронті, казала — ​у відрядженні. Мала ніби відчула…

 Коли пролунав вибух, така пилюка піднялася, камінчики від асфальту полетіли в обличчя. Я лежав на землі і спершу не зрозумів, що зі мною трапилося, спробував спертися на автомат, щоб стати на коліна — ​тоді вони ще в мене були. Але впав. Все зрозумів, коли побачив свою ногу, що лежала поруч. Друга ще держалася так-сяк у штанині… З двома відірваними ногами доповів по рації, що поранений. Спочатку думали, що жартую. Потім повезли до шпиталю. Далі я пам’ятаю уривками…

 Це була 120-кілограмова протитанкова міна, тому, вважайте, я в сорочці народився, що тільки дві ноги відірвало. У декого з хлопців двох рук немає, вони дивляться на мене і заздрять, що у мене немає саме ніг, бо без рук набагато гірше. Тут нема чого злитися і Бога гнівити — ​така доля. Головне — ​живий…

Спочатку донька питала, де мої ноги? А потім звикла і вже почала мене малювати без ніг…

 Пообіцяв до народження другої доньки стати на ноги і зробив це. Хоча тільки 10% людей з ампутацією, як у мене, можуть іти на протезах. Бо коли у тебе є хоча б одна своя нога, то значно легше. Ти можеш спиратись і на неї, і на протез. Він стає як милиця — ​допоміжною точкою опори. Коли ж ампутація подвійна, то все значно складніше. Ти рухаєшся, ніби на ходулях, не можеш тримати рівновагу. Я продумував кожен крок наперед. А ще ж протези дуже тиснуть, залишають по собі гематоми та садна, на які його зранку треба одягати знову… Але я мусив піти. Боляче — ​не боляче, важко — ​не важко, я ставав на протези вдома, падав, знову вставав. Треба було йти, щоб ти не був ні від кого залежним… У нас в країні є протезисти, протезні заводи, але ніхто не навчить ходити на них. Мені їх поставили — ​і відправили додому, де ми з дружиною вчилися ходити, передивляючись американські відео. Але ж знову таки, це було відео, де на таких протезах, як у мене, ходять люди з однією ногою. Лише через півроку, коли нас відправили на реабілітацію в Австрію, там за три тижні навчили азам: як ходити сходами, сідати, падати…

Слухайте, та молитися треба на тих хлопців, що там воюють!

Я мусив піти, бо в мене ж — ​сім’я, двоє доньок. За отриману компенсацію в 304 тисячі гривень закупив обладнання і відкрив невеличке підприємство з виготовлення паливних брикетів із соломи та соняшникових відходів. Став виробляти екологічне паливо, яке здатне замінювати вугілля. Я це все почав робити, бо коли посидів цілий місяць удома, зрозумів, що мені «дах» зносить і «башту» рве. Всі ці згадки про вибухи, смерть… Кожного дня дзвонив в АТО. А все це дуже пригнічує людину, затягує в страшну депресію. Я зрозумів, що терміново треба чимось зайнятись. Майс­тром у профтехучилищі вже не міг працювати, і от ми вирішили вдома, що будемо з побратимами-атошниками виготовляти паливні брикети. Щоправда, робота ця сезонна, тому, щоб не сидіти склавши руки навесні і влітку, ми з хлопцями за допомогою спонсорів відкрили майстерню зі зварювання. Ремонтуємо машини і сільгосптехніку. До війни я був єдиним у Кіровоградській області спеціалістом, який зварював газогенераторні котли. Це моє, тому я радий, що повернувся до улюбленої справи.

Зараз намагаюся допомагати хлопцям, з якими разом воював. Тим акумулятора вислав, тим — ​ската…Тягне мене туди. І я не один такий — ​із ким не спілкувався, всіх тягне. Тому що там хоч і війна, і смерть, і страх, а все по-справжньому, немає ні заздрощів, ні докорів, ні злоби. Всі однакові, всі рівні, незважаючи на вік. Один за одного горою стоять, один одному спину прикривають. А в нас уже почали плітки ходити, що зброєю, мовляв, торгував, ще якась маячня. Людина, що прийшла звідти, морально не витримує оцих чвар, пліток… Слухайте, та молитися треба на тих хлопців, що там воюють!

Кожен має робити своє. Я виготовляю екопаливо і не даю хабарів».

Їдеш, наприклад, у поїзді чи автобусі і чуєш у спину: «От воно йому треба було йти воювати? Сидів би дома, з ногами залишився б». Боляче стає. Бо думаєш: «Звичайно, я міг бути біля жінки, дитини, спати в ліжку, їсти нормально, а не раз на два дні». Але ж я робив це для того, щоб мої діти ніколи не знали, що це за звук, коли стріляє танк чи автомат. Якось зайшла до нас на блокпост цивільна сім’я, і тут почався обстріл. І хлопчик маленький каже: «О, це танк стрельнув, а це автомат». Це ж просто жах!
А взагалі, якби мені запропонували щось змінити у житті, нічого не поміняв би. Я не жалкую, що ноги втратив. Бо знав, заради чого йшов воювати.

А що змінив би в країні? Насамперед треба викорінити цю корупцію. Я хочу, щоб моя донька через 10 років навіть думки не мала дати хабара копові.  А ще змінюю країну тим, що створюю робочі місця, даю людям змогу заробляти. В селі це дуже актуальне питання! Своїм прикладом я намагаюсь показати, що можна щось робити самому, і тим самим допомогти хоча б одному, двом людям. Бо якщо пересилити цю саму корупцію, то замість того, щоб закуповувати утридорога своє ж вугілля на окупованих територіях, можна ж виробляти новий, більш дешевий та екологічний продукт. Тоді буде результат, будуть зміни. Кожен має робити своє. Я виготовляю екопаливо і не даю хабарів».

Василь КІТ.