«Або грайте по-нашому, або забирайтеся з нашого весілля»
Лариса ЗАНЮК, редактор відділу культури і освіти газети «Волинь-нова»
У позаміському транспорті люблю їхати без навушників. Хвиля народного говору занурює в суспільне життя з головою. Мимоволі звідси можна винести багато життєвих уроків
«Ага, від дочки їду. Малого гляділа. Ашож, дочка вже геть вимоталася. Каже, мамо, не чую навіть, шо ви кажете. Нє, не слаба, музику в наушніках слухає, каже, що так їй на голову легше. Ще місяць і прийде зять з АТО. Та де там легше буде? Знаєте, які вони звідти приходять?» Розповідає одна жінка іншій, а з другого боку долинає інша філософія: «А я їй казала – зразу тра дивитися на свекрів, як між собою говорять. Шо тепер хотіти – бачили очі шо брали, тепер хоч повилазьте...»
«…Ти прасті мєні любііііімая» – не витримав тих «кайдашевих» історій і водій ввімкнув звичну платівку. Скільки років їжджу цим автобусом, а репертуар в ньому майже не міняється. Наче й на радіо вже крутять українське, а водії вперто ностальгують російською попсою. Доведеться і собі вдягти навушники, щоб стало, як тій бабиній дочці, легше на го лову. «Ну скажи, хіба не фантастично, що у цьому хаосі доріг, під суворим небом, небом вічним, я тебе зустрів і не зберіг…», – награє в мене особисто улюблений гурт «Козак систем». Від віршів Василя Симоненка і гарної мелодії Івана Леньо дійсно стало легше. З музикою взагалі якось простіше у житті. Пісня заспокоює і бадьорить, піднімає настрій і навпаки. От до прикладу: заходиш у Київський метрополітен, а там у чудовій акустиці звучить нетлінне «Як тебе не любити, Києве мій», а тоді «Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б’є». З цим у мене асоціюється увесь Київ.… У цю музику були закохані ще наші батьки, то як її не любити? Шедевр, одне слово.
А ось днями побували з колегами у столиці. І хоч не були в метро і не чули пісенного шедевру, та потрапили в таку пору, коли тут знову цвітуть каштани, а ще – бузок, і зеленіє наша столиця, аж розпирає від гордощів за ту красу. З каштаново-бузкового моря ботанічного саду ми попливли по Дніпру на теплоході. Зелень на берегах, легкі сутінки сповивають води, і тоді вмикаються мости. Диво-винахід українського вченого Патона – суцільнолиті металеві конструкції – тепер підсвічуються сучасними чудо-ілюмінаціями, і столиця — в тренді, така модняча, європейська, хоча й древня водночас, з відблисками куполів храмів і дзвіниць… «То моє місто, то моє місто», – хочеться підспівувати одне й те ж слідом за гуртом «Оnuka». Бо слів то в тій пісні майже немає, просто легка музика, завдяки якій вона стала хітом. Слова, знаєте, вони ж не усім зрозумілі, а хітова мелодія – то така, що крутиться сама в голові й на язиці.
На берегах київського Дніпра молодь відривається: цмулить пиво і тягне кальян під вивіскою «Стрибни вище себе». Куди вже вище? І тут на нашому теплоході раптом заграла музика. Невидимий диск-жокей увімкнув якусь «Рамашку бєлую» і ще щось в тому ж дусі, а насамкінець добив: «Добрий вєчєр, я диспєтчер». Не знаю, на яких міщан чи гостей це розраховано, мабуть, на любителів «Мурки» минулого століття, а нашу компанію ця дискотека хіба що добряче насмішила. Пригадую, на одному весіллі музиканти понапивалися і здуру грали про якогось «мальчіка, що хоче в Тамбов». І от такий серйозний, сповнений весільних повноважень, бо перев’язаний рушниками навхрест, дядько-сват підійшов до них і по-діловому заявив: «Хлопці, ви або грайте по-нашому, або забирайтеся з нашого весілля». Це миттю освіжило «тамбовських» музикантів, і, щоб не залишитися без грошей, почали грати дядькові все, що його українська душа бажала. Бо ж відомо: хто платить, той і музику замовляє. Але найчастіше у нас не питають, що хочемо слухати, бо музику крутить той, хто біля керма, от і втинає всяк на свій смак. А ми танцюємо – під чиюсь дудку за власні гроші.
