Два перстені
Якби то знаття, що цього не варто було робити! Чула ж від людей, але не йняла віри. Бо люди різні байки вигадують. І якби почати усім цим перейматися…
Марина овдовіла у неповних сорок. Коштовним дарунком від подружнього життя, її надією і долею був син Андрій. Хлопець видався славний характером, вродою і розумом.
На останньому курсі завітав додому з гарненькою дівчиною.
— Мамо, знайомтеся: це — Оксана, моя наречена. Ми навчаємося разом.
Марині майбутня невістка сподобалася.
— Що ж, діти, будемо готуватися до весілля.
— Зачекайте, мамо, треба спершу закінчити університет.
— Ну тоді восени робитимемо весілля. Ми з твоїм татом, Андрійку, також цієї пори побралися. І були щасливі.
Марина прикидала, скільки гостей потрібно запросити. І скільки це буде коштувати. Міркувала, на чому можна бодай трохи зекономити.
— Андрійку, я зберегла татову обручку. Аби не витрачати зайвих грошей, занеси її в ювелірну майстерню, хай переділять навпіл. Буде два перстені. Поглянь, яка вона широка. Колись такі були в моді.
Син так і вчинив.
— Гарні твої діти, Маринко, — раділи родичі, друзі, сусіди. — Якби був живий Володя… Все він бачить із небес. І тішиться…
Спогади про чоловіка ятрили і гріли Маринину душу. Такого, як її Володимир, більше немає. Тому й не змогла відповісти взаємністю комусь іншому. Син схожий на батька. І їй цього достатньо.
— Мамо, — змовницьки прошепотів Андрій, — незабаром ви станете бабусею. Оксанка вагітна.
— Кого чекаємо: хлопчика чи дівчинку?
— Оксанка — доньку, я — сина. Отож треба двійню, — жартував Андрій. — Ми не хочемо знати наперед, хто народиться.
— Правильно, кого Бог пошле…
Першу дитину Оксана не виносила. Другу — також. Лікарі розводили руками. Начебто все гаразд, але… Незабаром родину спіткало нове лихо: син потрапив в аварію. Одужував довго і тяжко.
Втретє Оксана завагітніти не могла. Марина втратила спокій. Не розуміла, звідки ці напасті. За які гріхи? Андрій ставав нервовий. Оксана сумувала. Дитина могла б зберегти їхню сім’ю.
— Маленьке диво, золотий промінчику, галасливе сонечко, ми чекаємо тебе і вже любимо. Доленько, змилуйся, — шепотіла Марина, наче молитву, наче заклинання.
А журавлі носили легенькі сповиточки до інших родин. Люди радили: варто піти до ворожки чи екстрасенса: може, пороблено чи позаздрив хтось…
— Будемо, сину, шукати забороненого ліку.
Коли людина помирає, їй належить дати одяг, іконку й перстень, якщо була у шлюбі. А ви залишили обручку собі. Гріх узяли.
— Не вірю я в це, мамо.
– І я не вірю. Але спробувати треба.
…Під горою жила та, «котра всім допомагає». Стежку до її оселі нараяли й Андрієві з Оксаною.
Подружжя тихенько постукало у двері.
— Зачекайте, — пролунало у відповідь. — Не переступайте порога. Спершу зніміть свої обручки. Вони мертві…
Здивовані, вони поклали персні на землю біля входу.
— Не хвилюйтеся, їх ніхто не забере.
Та, «котра все знає», повідала:
— Коли людина помирає, їй належить дати одяг, іконку й перстень, якщо була у шлюбі. А ви залишили обручку собі. Гріх узяли. І пішли з цим гріхом до вінця. Тому й переслідують вашу родину біди. Мусите молитися. А обручки закопайте на батьковій могилі й попросіть прощення у покійного. Чужий перстень — чужа доля. Купіть собі нові обручки. Освятіть у храмі, розкажіть священику все. Ви будете щасливими…
Марина вклякнула перед чоловіковою могилою:
— Пробач, Володю, не знали ми…
— Повертаємо, тату, тобі твоє, — Андрій загорнув золото у землю.
…Первісток в Оксани з Андрієм народився восени. Син…
Ольга ЧОРНА.
