До 1979 року Іван Марчук писав картини без назв. Каже, рука його малювала сама по собі.
«Дайте мені тисячу років — і я розмалюю небо!»
«Усе було суто інтуїтивно, підсвідомо… Якесь шаленство йшло, мене розпирало, моя рука не встигала робити те, чого я не знав. Якби я був багаторуким богом Шивою, встиг би значно більше: у мене було б 10–20 рук, і кожна щось би робила. Як мене прорвало, я відчув, що це таке — свобода творчості», — так всесвітньо відомий український художник Іван Марчук описує стан, коли відчув, як має малювати
12 травня наш Іван Степанович відзначає, слава Богу, 82-й день народження. Нині малювання — і далі на головному місці в його душі. Друзі художника описують його як прямолінійного чоловіка, гонорового і стійкого. Кажуть про нього, що ніколи «ні перед ким не прогинався, не ставав на коліна, ні в кого нічого не просив»; а щоб дочекатися вибачень від Марчука, треба, аби… Дніпро повернув води на Білорусь». Переказують, що Іван Марчук любить аромат гарбузів, а яблука навіть гладить.
У світі знають, що українець Марчук винайшов техніку «пльонтанізму». Пензлем він наносить дрібні багатошарові лінії, які переплітає на картині, наче нитки на домотканому полотні. «Я ж знав, як нитки снуються, все життя — у них. Батько був ткачем, полотно ткав, ця ляда стукала день і ніч, день і ніч… Як тяжко зароблялася та копійка! Батько спав, пригадую, годину-дві, а то все працював, щоб збити аршин полотна – 75 сантиметрів, здається…»
Родом талановитий художник із Волинського воєводства. У 1936 році, коли він з’явився на світ, тернопільське село Москалівка належало до Польщі. У родині Марчуків зростало ще троє дівчат. Жили злиденно, проте художник називає той час райським. «Вся хата потопала у квітах, вони буквально плелилася стінами. Дівчата займалися квітникарством. Навколо росли вишні, і все це так буяло! Навколо — в капусті, в коноплі, бараболі — де завгодно росли квіти. Що я робив? Малював квіти їхнім же соком». Свого часу закінчив Львівське професійне училище. Став дипломованим художником.
Спілка художників УРСР робила вигляд, що такого майстра не існує. У Києві Марчука вважали націоналістом. Перевіряли на благонадійність після того, як на прохання колег він підписав лист на підтримку московських дисидентів. Його забрали з дому на «співбесіду»: «Казали, що роблю не то мистецтво, питали, які я коди, шифри в картинах закодовую… Не знав, чи вільний ляжу спати, чи вільний прокинуся зранку». Це тривало близько двадцяти років! Очевидці згадують, що офіційно Марчука критикували за песимізм: при такій сонцесяйній радянській дійсності малює у похмурих кольорах! А він ховав картини у знайомих, мучився через невідомість і думав про закордон. Не малювати просто не міг.
Художник зізнається, що не завжди може пояснити, що намалював: «Це не моя робота — пояснювати, що зобразив. Лягло на душу — хіба цього мало? Хай пояснюють мистецтвознавці й екскурсоводи».
Щоб творити вільно, виїхав до Австралії. Покинув удома половину картин. Подався потім до Канади, до Америки. Упродовж 12 літ завоював визнання як митець. На Заході став багатим. Але мови вчити не мав коли, не явилася йому у житті, як він каже, і його обраниця. Хоча доньку має — це талановита скрипалька, яку називають «українською Паганіні в спідниці», Богдана Півненко. Після теракту на вежі-близнюки у Нью-Йорку повернувся в Україну. З 2001-го він тут. І тут він говорить, що бачить: «В Україні, на превеликий жаль, нема влади українців. Чомусь завжди тимчасові люди. Прийшлі. Ще гірше: взяті в оренду. Смішно звучить: орендовані футболісти, орендовані політики, орендовані гендлярі».
Іван Марчук написав близько 5 тисяч картин! Аж тоді, коли у світі за полотна українця Марчука почали платити по кілька десятків тисяч євро, його і на рідній землі стали вшановувати як знаного художника: звання, зокрема лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка, виставки, хата-музей у рідному селі. Іван Степанович сприймає те все спокійно: «Моє життя було дуже тернистим, але попри все я стільки напрацював, дайте мені тисячу років — і я розмалюю небо! Тільки дайте таку можливість. Це ж така була б картина! Там, у високості, стільки простору, стільки безмежжя, тільки працюй і працюй, твори і радій, що твориш…»
Цікаві факти
l Перша неофіційна виставка у Києві відбулася аж 1981-го у Спілці письменників. «Черги стояли, ніби в магазин за дефіцитом, — згадує Марчук. — Через два дні надійшла вказівка, щоб її не було. Я сказав: знімайте, якщо хочете, а сам не буду».
l За кордоном Марчук створив дев’ять циклів картин: щоразу експериментував із палітрою, технікою, стилем та формами.
l У 2007 газета «The Daily Telegraph» включила українця Марчука до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності».
l Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії (до «Золотої гільдії» входить 51 художник з усього світу).
l Власні картини Марчук лише зрідка дарує і майже ніколи не продає, чим дивує колекціонерів, які готові викладати за них сотні тисяч. Каже: «Картини — це моя дітвора, я сам. А показувати картини обов’язково треба — це ніби жінку обнімати».
l Коли мав 66 років, купив перший костюм — на урочистості з нагоди присвоєння звання «Народний художник України». Третій Президент України Віктор Ющенко свого часу обіцяв побудувати музей Марчука на Андріївському узвозі. Але капсула і нині там.
