Він не повернувся до своїх ворон.
Вороняче щастя
Вони, згорблені, сидять на дерев’яній лавці, обоє в темному, до болю — чорному, наче дві старі пошарпані ворони, яким років по триста. Може, і більше. Хоча, кажуть, що ворони довше не живуть, максимум триста може відміряти їм Всевишній
Вони напружено розмовляють. Ні, не розмовляють. Радше каркають, як птахи, роздратовані й налякані. Не слова вилітають у вологий осінній ранок, а якісь хрипкі звуки, уривчасто–сухі, скрипучо–прикрі. Вони прорізають холодні хвилини — гостро, чітко, страшно, безжалісно пронизують, як вузькі довгі ножі, десь посередині, кожну. І час не може легко пливти, смикається, корчиться, бентежно збивається з ритму від кожного різкого докірливого: «Карр! Карр!»
—Ти ніколи його не любила, — на високій ноті починає перша.
— Я народила йому дітей! — роздратовано заперечує друга.
— Ти родила дітей, щоб він ніколи від тебе не пішов!
— Не пішов куди?
— Не пішов до мене…
— А не пішла б ти? Зараз! — надривно, але ввічливо запитує друга. — Я його дружина. А хто є ти?
— Хто я? — істерично сміється перша, молодша ворона із живішими ґудзиками очей. Я — любов усього його життя. Радість і світло. Я…
— Замовкни! Ти просто коханка. У всіх чоловіків це буває. І мій не виняток.
— Ти змія… — тихо шепоче перша. — Обвилася навколо його шиї і душила, душила… Я знаю. Він усе розповідав. Чоловік хотів щастя. Втікав від тебе, від жінки, яка не давала йому дихати. Бо він не залізний. Живий, теплий. Розумієш?
— Він батько.
— Ви зовсім його «заїздили». І ти, і діти.
— У тебе ніколи не було сім’ї. Ти не можеш знати, хто для дітей батько.
— Змія… змія… Горгона… Усе життя йому спаскудила…
Замовкни! Ти просто коханка. У всіх чоловіків це буває. І мій не виняток.
Старша ворона опустила очі, перелічила коричневі каштани під ногами. Уже вкотре їх очима перебрала. Кожного приголубила поглядом, наче обцілувала. Жодного не оминула.
— Нехай тільки виживе, — раптом прошепотіла ледве чутно. — Тільки хай виживе. І тоді житиме, з ким захоче.
Стук об асфальт ще одного каштана, який щойно випав із колючої шкаралупки, заглушив її слова.
Молодша ворона не почула.
Вона б втішилась.
Молодша ворона якраз придумувала план помсти старшій, так, про всяк випадок: і якщо він помре, і на ситуацію, якщо він повернеться в сім’ю. Чомусь повернеться. Раптом.
Так і сиділи обидві,
пліч–о–пліч, чорні та прибиті, на дерев’яній лавці перед лікарнею:
— Карр!
— Карр!
Обидві, дурненькі, переповнені злістю…
Його врятували тієї ночі. Сорокарічні мужчини не завжди помирають від інфаркту.
Він не повернувся до своїх ворон. Закохався в молоденьку медсестру–блондинку, яка робила йому уколи й завжди усміхалася. Вона віддавала йому все і не вимагала слів любові. Чоловік закохався.
Ворони ділились–ділились, каркали–каркали і проґавили його, наче шматок сиру. Дві чорні гави–роззяви. Наївні дурні крикливі ворони, яких один «незалізний» живий чоловік поміняв на білу…
Тетяна П’ЯНКОВА.
