Його девіз: «Робити так, як треба».
Прокинувся «дідовий ген» — і тепер його золоті руки творять шедеври і для тилу, і для фронту
Житель Володимирця Рівненської області 40-річний Олександр Волчецький працював викладачем у місцевому профучилищі, підготував 8 методичних посібників, три з яких отримали дозвіл на впровадження в навчальних технічних закладах України. Але одного дня несподівано для всіх змінив костюм педагога на фартух коваля. Сьогодні металеві вироби, виготовлені його руками, без сумніву, можна назвати унікальними. Окрім цього, майстер робить для наших захисників спеціальні «кошки», якими на фронті підривають замасковані розтяжки, і завдяки цьому рятують життя українських воїнів
Написав підручники для своїх студентів
Ми розмовляємо у дворі недобудованої оселі, де Олександр облаштував майстерню й працює з другом та помічником Юрієм Пецковим.
— Народився я в сім’ї будівельників, — розповідає пан Олександр. — Уже з 5 класу вмів користуватися теодолітом і нівеліром. Моя мама працювала викладачем у Володимирецькому технічному училищі. Тому цілком логічно, що я мав продовжити сімейну традицію. Хоча ще в шкільні роки зацікавився декоративними ремеслами. Мене завжди приваблювали творчі, не масові професії. Захоплююся малюванням із дитинства. Ще учнем придумував комікси, створював карикатури на вчителів, оформляв стінгазети. Після 9 класу хотів учитися на майстра– ювеліра в Києві. Там був творчий конкурс, на який я зліпив із пластиліну крилатого коня Пегаса, написав портрет тодішнього кумира молоді Віктора Цоя. Успішно склав екзамен з хімії, і мене зарахували на навчання, але мама не відпустила в столицю.
Переконані: і ви хотіли б мати у себе вдома таку адресну табличку.
За словами пана Олександра, нині він має аж три дипломи: закінчив Володимирецьке професійне училище, Конотопський політехнічний технікум, Глухівський університет за спеціальністю «інженер–педагог». Після служби в армії влаштувався викладачем у місцевому ПТУ. Перша проблема, з якою зіткнувся, — відсутність сучасних підручників українською, переважна більшість ще старі, радянські, російською мовою.
Сталося те, що науковці називають генетичною пам’яттю. Бо мені така робота подобається, вона притягує
— Я взявся готувати власні конспекти з матеріалознавства, згодом написав невеликі методички, але вже враховуючи сучасні розробки, — продовжує Олександр Волчецький. — До 2012 року підготував
Ось на що фантазія та вмілі руки перетворили звичайний смітник.
8 підручників, серед них — спецтехнології столярних, зварювальних і будівельних робіт, будівельне креслення, охорона праці. Три з них отримали дозвіл на впровадження в технічних закладах України. Я купив принтер і став їх друкувати для своїх студентів, ділився з колегами.
У спеціальний зошит замальовує ідеї, які приходять серед ночі
Цікавлюся, як успішний креативний педагог став ковалем, покинув училище й узявся заробляти на життя власними руками?
Пан Олександр усміхається і каже, що ще під час служби в українській армії робив чеканки з бляхи для дембельських альбомів і зацікавився металом. А коли викладав у ПТУ, то під час відпустки підробляв у Хмельницькому на спорудженні швейного цеху як штукатур та муляр. Хоча будівельна справа йому не подобається, не лежить до цього душа. Там поряд працювали майстри–ковалі, і якось він допомагав їм монтувати залізні сходи, навіть підказував, як краще загинати метал.
Не мангал, а витвір мистецтва.
— Саме тоді в мені прокинувся «дідовий ген», — усміхається він і пояснює, що це означає. — Батьки змалечку розповідали, як мій дід Федось ще за Польщі був знаним у наших краях ковалем. Він помер, коли мені виповнився лише рік. Я дідуся не пам’ятаю, але багато чув про нього. Сталося те, що науковці називають генетичною пам’яттю. Бо мені така робота подобається, вона притягує. У 2016 році звільнився з училища. А перший мій виріб — це металеве коване панно між вікнами (у кабінеті зварювальної справи), щось подібне на віконну решітку.
Скриньки і казкові, і водночас поштові...
Є серед робіт майстра і масштабні конструкції.
Зробили з напарником саморобні станки, на яких працюють, купили плазмовий різак, самі виготовили індуктивний горн. Замовлення бувають різні: лавки, паркани, ворота, ліхтарі, альтанки, мангали. Нині стали популярними металеві поштові скриньки. За словами майстра, він не любить халтури. Його девіз: робити так, як треба. Тому кожен виріб — неповторний. Найбільше подобається працювати, коли немає обмеження у творчому польоті, а замовник тільки висловлює свої побажання. Тоді коваль починає фантазувати. В Олександра є спеціальний зошит, у якому він робить замальовки своїх ідей, а вони приходять навіть серед ночі. Нещодавно для одного київського закладу йому замовили лицарські обладунки. Довелося спершу добряче помізкувати, а тоді вже приступив до роботи.
Стилізація під середньовічний геральдичний символ.
Хороший коваль має бути трішки художником.
Володимирецький майстер також виготовляє спеціальні «кошки» для українських захисників. Про них попросили волонтери.
Спеціальні «кошки» для українських захисників.
— Вона закидається як спінінг, тільки не у воду, а в траву й тягнеться за шнур завдовжки 40 метрів. Це якраз на таку відстань розлітаються осколки, — пояснює пан Волчецький. — Якщо десь є прихована розтяжка, то вона спрацьовує, й замаскована міна вибухає. Така «кошка» вагою 220 грамів має бути в кожного розвідника та снайпера, коли пересуваються по незнайомій місцевості. Вони є у військах НАТО й ефективно використовуються. Але одна коштує 25 євро. Ми самі взялися їх виготовляти, зробили 5 різних варіантів, поекспериментували й відправили на фронт. Отримали схвальні відгуки від бійців з передової.
