Володар «Ордена усмішки» ставив у Луцьку автографи на «Подорожники»

Найніжнішою скрипкою України найменував його Дмитро Павличко, у жодному слові не покривив почуттям, сказала про Малковича Ліна Костенко.

А в Луцькому палаці культури шановного гостя привітали в. о. міського голови Григорій Пустовіт, проректор Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки Анна Данильчук і повен зал читачів, що зібралися на творчу зустріч, зініційовану бібліотекою університету. Її модератор Світлана Кресак нагадала присутнім кілька цікавих фактів про Івана Малковича: права на видання книг «А–ба–ба–га–ла–ма–ги» закупили найбільші видавництва світу, а «Снігова королева» стала бестселером у Лондоні та Америці, прикрашена коштовним камінням, визнана найкращим подарунком до Різдва у Великобританії, 2004–го Івана Малковича удостоїли міжнародного «Ордена усмішки», який присуджують винятково діти. І в цій залі їх зібралося чимало, а ще — студенти й доросла аудиторія. Учням Іван Антонович продемонстрував чудо сучасної техніки — інтерактивну книгу «Снігова королева», котра і говорить, і рухається. Та навіть дозволив протерти замерзле вікно й посипати сніг у казці, розтопити своїм теплом серце Кая! Школярів це захопило, а Малкович розповів, чиїх рук ці чудеса:

— Чарівники ті хлопці, які працювали над «Сніговою королевою», бо я знаю, як книжка пишеться та видається, а як робиться таке комп’ютерне диво?! — письменник торкнувся гаджета — і за казковим вікном пішов сніг. — Бог нас готує до великих мандрівок, у які ви можете взяти свою цілу бібліотеку в гаджеті, — натхненно оповідав видавець.

— А от як створити з однодумців колектив, який становитиме велику вартість? Потрібно утворити любов, через яку людина працюватиме навіть понад час, — упевнений власник найпопулярнішого видавництва країни.

Звертаючись до старшої аудиторії, розмірковував про історичні шанси, про минуле нашої держави, яку інтелігентно формували високоосвічені князі, гетьмани, на яку мали вплив генії літератури влучним словом. Говорив про вікно сучасних можливостей, адже всі маємо удосконалюватися.

— Світ дуже технологічний, і якщо електрички вже мають швидкість

450 км/год, то й людині дається шанс зробити життя якіснішим, — зазначив пан Іван. — А от як створити з однодумців колектив, який становитиме велику вартість? Потрібно утворити любов, через яку людина працюватиме навіть понад час, — упевнений власник найпопулярнішого видавництва країни.

Іван Антонович зазначив, що принципово не видає книг у Росії з 2012 ро­ку і щасливий, що почав нарешті робити дорослі книжки, виконавши спершу обов’язок перед дітьми. Коли перекладав «Гаррі Поттера», то був здивований, що мало створюється неологізмів, тому мусив сам їх вигадувати. Сленги, каже, мають бути у мові, тоді вона жива. Зізнався, що власну поезію тепер пише рідше, надаючи перевагу цікавинкам колег, це забирає можливість читати те, що б хотілося душі, але така вже видавецька доля.

Надзвичайно пишається автор виданою на біблійному папері на 2016 сторінках (!) «Антологією поезії від Тичини до Жадана», яку називає місійною, бо продає собі у збиток, коштує та книжка значно дорожче запропонованої ціни. «Просто хочу, — каже, — аби молодь знала всю чудову українську поезію — і демонструє переваги збірки: «Вона лягає на вашу долоньку, як кошенятко».

Є у збірці декілька віршів російською, це поезія російськомовного, але україноцентричного Леоніда Кисельова.

Я постою у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете — только песня

На украинском языке.

Не обійшлося й без читання поезії з власної збірки «Подорожник з новими віршами», за яку й здобув Національну премію ім. Тараса Шевченка у 2017 році. А в фойє розкупили усі привезені книги: товстелезну на

2016 сторінок «Антологію» можна було придбати всього за 225 гривень, за 50 — збірочку поезій Малковича, 180 — «Улюблені вірші–3» — все за цінами видавництва.

Улюбленому усміхненому автору, який «душею не вивітрив із себе дитя», ставили багато запитань вчителі, діти, студенти і навіть депутати. Здається, аж не хотіли відпускати, все дякували і за «янгола на плечі», і «за свічечку букви «і», і «за серпик букви «є», ну й за «Подорожника», який уміє гоїти рани… А черга за автографами розтяглася на кільканадцять хвилин і метрів, хтось просив поставити його саме на сторінці з улюбленим віршем. Вийшла надзвичайно позитивна зустріч, мабуть, Івану Антоновичу теж у нас сподобалося і він матиме бажання повернутися!

 

Почитаймо Івана Малковича

З НІЧНИХ МОЛИТОВ

Господи, літа стебельце

всели до самітніх душ,

дай кожному звити кубельце,

і не поруш.

Хай кожен в цім світі спасеться,

хай світить з–за темних круч

довкола кожного серця

віри твоєї обруч.

СИНОВІ

Такого єдиного, аж невимовно,

як тебе вберегти?

Я намалюю з дзвіночками кловнів,

щоби тішився ти.

Сім кишень камінців назбираю плескатих,

щобим кидав ти їх по воді.

У подушку твою хочу неба набрати,

щоб янголи снились тобі…

Поклич, коли світ цей, скупий на ласки,

тебе доведе до плачу…

Як вірний той кінь із далекої казки

на поміч тобі прилечу.

Дружині

Юна моя, березнева,

горда і рвійна, мов лань,

ліплена з сонного мрева

пролісків і милувань.

Я утікаю від світу,

я не боюся його, —

все в нім не варте цвіту

тіла п’янкого твого.

***

Я хочу плакати, бо туск,

бо довгов’язий дощ і скелі:

тебе втрачаю і не склею

нічого вже… Не златоусть:

ні одіссей, ні князь, ні гридень,

а лиш зникаючий, як віск...

От хтось би взяв мене й повісив

в край, де лиця твого не видно,

бо стогін — не ковчег, не дасть

рятунку, бо цей туск — як злидні.

Все, що я мав — це ти і рідні,

все, що я вмів — любити вас…

***

Не впізнаєш? — пересіклись

у дроті подихи. І — злива:

– Ти тридцять днів мені відснивсь,

на тридцять перший — подзвонила.

– Не впізнаю, — відповідав. –

Не снилася. Ото й біда вся.

Я все давно позабував,

і в сни чужі не набивався.

– Але я ж зважилася… Ти

не маєш права… — І — пропала,

і всі зачаєні мости

по саму воду розхитала!..