«Дорога українців до Бога не пролягає через Москву. У нас свій шлях»

Дорогі українці!

Уже четвертий раз як Президент я виступаю на День пам’яті жертв політичних репресій. Переповів, здається, все, що можна було переповісти: і про трагічну історію цього місця, і про передчасні смерті невинних жертв московсько–комуністичного режиму, і про зламані долі родин репресованих. Сьогодні не читатиму лекцію, не казатиму проповідь, а, якщо дозволите, прозвітую про те, що ж протягом останніх років ми з вами разом зробили в такій важливій сфері, як політика національної пам’яті.

Неприйнятно довгий час в гуманітарній політиці незалежної України домінували малоросійство та радянщина. У Москві для цього отруйного коктейлю вигадали навіть назву і запатентували її — ​«Русский мир». Подібні інструменти впливу та підкорення інших країн в політології називають культурним імперіалізмом. Те, що багатьма наївно сприймалося як звичайний культурний обмін, хай і здебільшого односторонній. Насправді, це було артпідготовкою для російської агресії. Десятиліттями, застосовуючи так звану м’яку силу, Росія готувала найбезпечніші маршрути для танків. І от саме там, де їхні ідеологічні диверсанти занурилися найглибше, вони тоді й паралізували волю та спротив. І саме там у нас тепер окуповані території, які треба звільняти і які ми точно звільнимо.

Моя місія, в якій я відчуваю підтримку більшості українського суспільства — ​зробити так, щоби Україна безповоротно вийшла зі смертельно небезпечної зони тяжіння до Російської імперії.

На кінець 2013 року мапа України виглядала неначе ілюстрація до підручника з історії КПРС. Наші міста, селища і села були щедро утикані ідолами Леніна та його поплічників. За 23 роки незалежності влада так і не спромоглася визнати вояків УПА борцями за незалежність України. Сумновідомим законом 2012 року вони хотіли добити нашу українську мову.

Чи міг я як Президент залишити все це так, як воно було на момент мого приходу до влади? Я переконаний — ​категорично ні! Тектонічні зміни, які сталися із громадською думкою під час і після Революції гідності та внаслідок російської агресії, забезпечили потужну суспільну підтримку всім діям нової української влади в гуманітарній політиці та політиці української пам’яті — ​нашої історичної пам’яті.

На підставі Закону України «Про засудження комуністичного та націонал–соціалістичного тоталітарних режимів…» перейменовано 52 тисячі площ і вулиць, майже тисячу населених пунктів. Одних тільки пам’ятників Леніну демонтували майже півтори тисячі. Комуністичну партію, яка безпосередньо винна в репресіях і винищенні мільйонів людей, в тому числі і десятків тисяч тих, хто покоїться тут, у Биківнянському лісі, — ​нарешті заборонено!

Три роки тому парламент ухвалив, а я підписав Закон «Про правовий статус і вшанування пам’яті борців за незалежність України у двадцятому столітті». Вперше на найвищому державному рівні засвідчено, що всі герої, які воювали, а тим більше загинули в боротьбі за Україну, варті визнання, шани й поваги, включно і з Українською Повстанською Армією та Армією УНР.

Кілька поколінь українців виросли на ретельно відретушованій версії «Великой Отечественной войны». За двадцять сім років незалежного буття ми нічого не забули і не зреклися нічого з того, що було правдою. Але натомість відкрили багато нових сторінок історії, які раніше від нас старанно приховувались. На підставі Закону, ухваленого три роки тому, крім Дня перемоги 9 травня, Україна відзначає разом з усією Європою День пам’яті і примирення — ​8 травня.

Ще чотирнадцятого року я поклав край патологічній традиції святкувати головне військове свято в унісон з країною–агресором. Саме тоді й скасував «День защитника Отечества» і запровадив День захисника України, призначивши його на 14 жовтня. 21 листопада минулого року ми вперше відзначили День Десантно–штурмових військ Збройних сил України. А раніше його святкували другого серпня, не замислюючись, що то лише дата першого стрибка парашутистів в Московському військовому окрузі. Наприкінці квітня своїм указом встановив новий День прикордонника. 30 квітня 1918 року Слов’янська група Окремої Запорізької дивізії Армії УНР під командуванням полковника Володимира Сікевича, звільнивши велику частину Донбасу, вийшла на міжнародно визнаний кордон з Росією і тодішнім Доном.

У нашому військовому календарі не має бути нічого спільного з країною–агресором! Тому наприкінці минулого місяця за моїм наказом начальник Генерального штабу Збройних сил України генерал армії Віктор Муженко затвердив Програму заходів щодо відновлення та впровадження національних бойових традицій у наших Збройних силах. Армію остаточно очистять від усіх небезпечних рудиментів радянсько–російської ідеології, які негативно впливають на бойовий дух українського війська… Які паморочать нам голову облудними пропагандистськими штампами, покликаними тримати нас на ментальній орбіті Росії.

Уже цілу низку частин та з’єднань Збройних сил та Національної гвардії назвали іменами видатних українців, яких радянська цензура намагалася витравити із нашої пам’яті, як–от імені Чорних запорожців, Героїв Крут, гетьмана Петра Дорошенка.

Шановні співвітчизники!

Нині ми відзначаємо вісімдесяті роковини масових політичних репресій 1937—1938 років. Через незбагненно великі масштаби, які точно встановити неможливо й дотепер, цей злочин комуністичного тоталітарного режиму називають Великим терором.

В Україні цей злочин став логічним продовженням Голодомору. Голодом вбивали українських селян. Чекістсько–енкаведистськими кулями — ​політичну, культурну, наукову еліту. Таким комбінованим способом і здійснювали денаціоналізацію, викорінювали українство. «Стара українська інтелігенція фактично була стерта з лиця землі», — ​написав у книзі «Великий терор» всесвітньо відомий історик Роберт Конквест. В Україні його більше знають як автора роботи «Жнива скорботи», яка відкрила усьому світові правду про Голодомор.

Биківня — ​ця земля, цей ліс, де протягом кількох років у братських могилах совєти ховали невинних людей. Ця земля — ​мовчазний свідок Великого терору. Історики кажуть, що, ймовірно, саме тут серед десятків тисяч жертв покоїться і тіло митрополита Василія Липківського. Сподіваюся, десь на небесах душа владики, який сто років тому поставив на порядок денний питання про автокефалію, чує наші молитви до Господа про надання Томосу незалежній, автокефальній, помісній, православній і головне — Українській церкві.

Протягом свого президентства я неодноразово зустрічався із Його Всесвятістю Вселенським Патріархом. Моє звернення як Глави держави до Вселенського Патріарха про надання Томосу про автокефалію православній церкві в Україні, і я за це дякую, було підтримано переконливою більшістю народних депутатів. Так само до Його Всесвятості Варфоломія звернулися усі митрополити та єпископи УПЦ КП і УАПЦ, і не тільки вони. На основі цих звернень Синод Вселенського Патріархату прийняв рішення про початок розгляду питання про надання Томосу Українській церкві.

Дорога українців до Бога не пролягає через Москву. У нас свій шлях. Переконаний, що Томос про автокефалію, наданий нашій українській Церкві, довершить утвердження незалежності і самостійності України у духовному вимірі. Це посилить і нашу національну безпеку, бо автоматично послабить вплив країни–агресора на внутрішні українські справи.

Отже, держава нині послідовно проводить політику, спрямовану на відновлення та збереження історичної пам’яті українського народу, забезпечення дотримання ідеалів гуманізму та демократії, прав і свобод людини і громадянина. Я продовжуватиму цю роботу рівно стільки, скільки дасть сил Господь Бог, і скільки часу мені відміряє народ, який є єдиним джерелом влади відповідно до Конституції України.

Моя місія, в якій я відчуваю підтримку більшості українського суспільства — ​зробити так, щоби Україна безповоротно вийшла зі смертельно небезпечної зони тяжіння до Російської імперії.

Ми, український народ, зробили свій європейський вибір. Ми впевнено виходимо із сфери російського впливу. Ще раз повторю, вчора я підписав Указ, яким остаточно припиняю участь України в роботі статутних органів так званої Співдружності Незалежних Держав і закриваю наше постійне представництво при цій організації. Україна, починаючи з Біловезької пущі, розглядала СНД як інструмент цивілізованого розлучення з імперією. Цивілізованого з російської вини не вийшло. Москва прагнула перетворити Співдружність на оновлену імперію, де б усі, як в старі радянські часи, звіряли годинники за Спаською вежею Кремля. Тому Україна не ратифікувала Статут СНД і так і не стала, і не збиралася ставати повноцінною учасницею СНД. Тепер ми уважно переглянемо всі міжнародні договори, укладені в рамках СНД, і вийдемо із тих, в яких знайдемо бодай найменшу невідповідність національним інтересам.

Дорогі українці!

Биківнянський ліс — ​місце спільної пам’яті українського, польського й інших народів. Схиляючи голови і покладаючи квіти до пам’ятних знаків на місцях безіменних братських поховань, на землі, де разом з українцями спочили тисячі розстріляних за наказом Сталіна польських патріотів, представників інших національностей, заявляємо: «Ми, українці, солідарні з усіма народами, які постраждали від злочинів тоталітарних режимів. Ми налаштовані на співпрацю у подоланні наслідків тоталітаризму».

А тепер прошу вшанувати пам’ять жертв політичних репресій хвилиною мовчання…

Слава Україні!