ЗЛОЧИНЦІ, ЯКІ МАЙЖЕ ДЕСЯТЬ РОКІВ НАГАНЯЛИ ЖАХ НА ЛУЧАН, І ДОСІ ГУЛЯЮТЬ НА ВОЛІ...
ЗЛОЧИНЦІ, ЯКІ МАЙЖЕ ДЕСЯТЬ РОКІВ НАГАНЯЛИ ЖАХ НА ЛУЧАН, І ДОСІ ГУЛЯЮТЬ НА ВОЛІ. Цими днями у Луцьку відбувся суд над учасниками злочинної групи, результатів якого чекало майже усе місто. Це злочинне угруповання усім відоме, як група “Балабеників”, займалося вимаганням грошей у підприємців, обіцяючи організувати так званий злочинний “дах”. Якщо ж хтось відмовлявся, то потім неодноразово про це пошкодував. Проте вирок суду не лише здивував усіх, хто спостерігав за цим процесом, а просто шокував. Свою “діяльність” брати Олександр та Валерій Балабаші розпочали ще у 1991 році. Саме у роки становлення незалежності України вони знайшли легкий спосіб заробляти чималі гроші. Група “Балабеників” була однією із тих, що свого часу долучилися до “розподілу” сфер впливу обласного центру Волині. Близько 10 років група злочинців, яка складалася майже із 20 чоловік, п’ятеро із яких уже засуджені, під керівництвом Олександра і Валерія наганяли жах, тримаючи у своїх руках підприємців і змушуючи їх платити за “дахування”. Проте насправді люди платили тим, хто і представляв справжню небезпеку і від кого слід було очікувати найбільших неприємностей. Імена братів неодноразово згадувалися після чергових “розборок”. Так, один із лідерів постраждав, коли брати “зайшли надто далеко та вирішили взяти чуже”. Їх поставили на місце, підірвавши автомобіль, у якому був Валерій. У результаті, останній залишився без ноги, а ще — без ока, якого позбувся в одному із ресторанів Луцька, “залицяючись” до дівчат колишніх учасників їхньої групи, та викликавши гнів кавалерів. Виникає закономірне запитання: чому протягом такого тривалого часу, знаючи про існування банди “Балабеників” і про їхню діяльність, ніхто не намагався їх спинити? Виявляється, час від часу когось із групи вдавалося притягнути до кримінальної відповідальності. Так, на початку зародження і процвітання рекету на Волині обоє братів Балабашів були засуджені до 5 і 7 років позбавлення волі за розбій, вимагання грошей і хуліганство. Проте, звільнившись із в’язниці, вони знову поверталися до звичної справи, створювали нові групи. “ДРУЖБА”, ЯКА ДОРОГО КОШТУЄ Особливу увагу братів Балабашів привертала околиця Луцька в районі цукрового заводу. Саме цю територію вони знали, як свої п’ять пальців, оскільки довго проживали тут і працювали вантажниками на цукровому заводі, переїхавши із Любомльського району. До працівників міліції постійно надходила інформація, що група осіб на чолі із братами Олександром та Валерієм Балабашами систематично вимагають гроші у тих, хто займається підприємницькою діяльністю, власників кіосків та барів. Під час проведення оперативно-розшукових заходів один із цих підприємців наважився на співпрацю із правоохоронними органами. Адже до цього часу люди просто не хотіли накликати на себе неприємності, вважаючи за краще тихенько сплачувати “данину” і не вступати у суперечку із бандитами. Справа зрушилася, коли вдалося задокументувати факти вимагання. І ось 5 червня 2004 року під час передачі грошей працівники УБОЗу затримали Анатолія Балабаша, двоюрідного брата відомих близнюків. Спочатку його арештували на 10 діб, а потім звільнили із незрозумілих причин, взявши за запобіжний захід підписку про невиїзд. У ході розслідування з’ясувалося, що на підприємця Павла чинився постійний тиск Валерієм Балабашом та його помічниками — Юрієм Вишневським, Сергієм Сильвеструком та Ігорем Щербаковим, в утриманні під вартою яких, як міри запобіжного заходу, було відмовлено. А Валерія Балабаша відпустили на підписку про невиїзд. Технологія вимагання зводилася до найпростіших методів. Свій перший кіоск Павло придбав у 1997 році. Через деякий час до нього підійшов чоловік та поцікавився, де і в кого він його придбав. Павло уже знав, що це Валерій, який щойно звільнився із в’язниці. “Ну, що ж, торгуй, а там побачимо”, — попрощався Валерій. Це означало, що скоро до Павла від цього чоловіка прийдуть люди і запропонують “дах”. Так і сталося. “Гості” завітали у листопаді та поставили Павла перед фактом — сплачувати щомісяця по 50 доларів США. Павло відмовився. Єдине, що зміг запропонувати — 15 доларів. Та їх така сума не влаштовувала. Тому, приїжджаючи по гроші, вони забирали ще чай та цигарки. Мотивували необхідністю допомагати друзям у в’язниці (так званий “общак”). Непоступливого клієнта незабаром чекала “заслужена” кара. Однієї ночі Ігор Щербаков, виконуючи вказівку Валерія Балабаша, підпалив кіоск. Вогонь знищив геть усе. А коли підприємець знову придбав кіоск, ситуація повторилася. “Данину” платив до минулого року. У ході розслідування цієї кримінальної справи були опитані інші потерпілі, які погодилися відкрито виступити проти своїх кривдників. Так, підприємець Людмила, відкриваючи кафе “Закусочна”, знала, що доведеться платити окремим людям. У Людмили виникли деякі проблеми із відкриттям кафе, які одразу ж зникли після втручання у цю справу Балабашів. Бар відкрився 10 листопада 1997 року, а вже через три місяці до Людмили приїхали посланці від Валерія та сказали, що настав час платити. Назвали і конкретну суму — 200 доларів США щомісяця. Та оскільки бар був не настільки великий, то зійшлися на 100 доларах. Спочатку по гроші приїжджали хлопці, а потім їх забирала дружина Валерія. Згодом для Людмили настали скрутні часи, тому вона, попередньо не погодивши із Валерієм, зменшила суму виплат удвічі. Якось чоловіка і її саму тяжко побили. Вийшовши із лікарні, Людмила звернулася за допомогою до тих, кому платила. Проте Валерій відповів, що не буде зв’язуватися із винуватцями побиття. Це і стало останньою краплею. Людмила заявила, що відмовляється платити, бо не відчуває ніякої підтримки. На це Валерій пообіцяв пригнати трактор та зрівняти із землею бар разом із Людмилою. “Якщо ти не будеш із нами дружити, то і доходу від свого бару не матимеш”, — відповів він. А незабаром одна за одною посипалися неприємності. У ніч із 28 на 29 червня на бар вчинили розбійний напад. Четверо у масках увірвалися у приміщення кафе із битами у руках. Повністю розгромивши бар, вони накинулися на присутніх. У результаті постраждав один із відвідувачів, працівниця бару, а Людмила потрапила у лікарню зі струсом головного мозку, переломом руки та щелепи. Пізніше, на суді, один із учасників нападу намагався переконати, що “зайшов у бар, а на нього накинулася барменша. Тому він швиденько натягнув маску, витягнув биту і став захищатися...” На цьому неприємності Людмили не закінчилися. Якось чоловік зловив на даху бару двох молодиків. Ті намагалися підпалити заклад. Ще через деякий час зник автомобіль Людмили, припаркований біля кафе. На жаль, довести причетність до цих випадків братів Балабашів не вдалося. Проте сама Людмила переконана, що це справа рук колишніх “друзів”. Бо ворогів більше не має і нікому нічого не заборгувала. Крім того, поруч є ще один бар. Його власник справно платить данину протягом багатьох років то одному братові, то іншому. На відміну від інших потерпілих, які осмілилися перечити лідерам групи “Балабеників”, у нього не виникало проблем із підпалами та погромами. ЗЛОЧИН І КАРА На жаль, тільки вимагання грошей, підпал і розбійний напад вдалося довести та поставити у вину злочинній групі “Балабеників”. Згідно із вироком підтверджено скоєння злочинів у складі організованої злочинної групи. Хоча і так зрозуміло, що це лише мізерна частка того, чим вони “заробляли на життя”. Адже коштів, отриманих за “дах”, не вистачило б навіть на кишенькові витрати. Та це провина не лише наших правоохоронних органів, а також і тих “свідомих” громадян, які не бажають звертатися за допомогою. Мабуть, не тільки через ці злочини один із активних учасників угруповання під час розслідування вкоротив собі віку, повісившись у власному домі. Решта організаторів та членів групи “Балабеників” засуджені та визнані винними у вчинених злочинах. Двоє — перебувають у розшуку. Думається, вирок, винесений 1 квітня Луцьким міськрайонним судом, є недостатньою мірою покарання людям, які стільки років тероризували місто. Це найнижча міра із встановленої межі покарання за скоєні злочини. Адже Олександра Балабаша та Ігоря Іваника засуджено за ст. 189 ч.3 (“Вимагання”) КК України до 3 років позбавлення волі із відстрочкою виконання вироку на 1 рік. Валерія засуджено за ст. 189 ч.3, 194 ч.3, (“Умисне знищення або пошкодження майна”), 70 КК України до 5 років позбавлення волі із відстрочкою виконання вироку на 2 роки. Ігор Щербаков за ст. 189 ч.3, 194 ч.2, 70 КК України і Юрій Вишневський за ст. 189 ч.3 КК України засуджені до 4 років позбавлення волі із відстрочкою на 2 роки, а Микола Дацюк за ст. 189 ч.3, 296 ч.2 (“Хуліганство”), 70 КК України — до 3 років і 6 місяців позбавлення волі. Як виявилося, на рішення суду у справі братів Балабашів вплинули давність вчинених злочинів і суми, які сплачувалися підприємцями за “дах” — мовляв, зовсім не значні та не варті уваги. А хіба не варто було зважити на суспільну небезпечність осіб, які сіли на лаву підсудних? Проте, можливо, на такий вирок вплинуло дещо інше. Під час судового процесу група “Балабеників” вела себе надто впевнено та зухвало, оскільки користувалася підтримкою досить впливових людей. Вони спільно святкували дні народження, разом відпочивали у саунах, ресторанах... Чи не такі зв’язки допомогли Балабашам та їхнім спільникам уникнути справедливого покарання? Адже ніде офіційно не працюючи, один із лідерів цієї групи зумів зібрати документи, які його характеризують як дуже свідомого і чесного громадянина. На цих документах стоять підписи відомих і впливових осіб. За деякими даними, це — друзі, рідні і навіть куми Балабашів. Відомо, що це рішення суду буде оскаржуватися. Та чи дасть це якийсь інший результат? Залишається відкритим інше питання. Що робити і як жити тим, хто, повіривши у силу нової влади, наважився відкрито виступити проти таких “балабеників” і їм подібних у суді? Лише за відмову платити гроші їм погрожували, підпалювали та нищили майно. А ці люди стільки часу терпіли, боячись звернутися за допомогою до працівників міліції. Коли ж терпець увірвався і вони погодилися на співпрацю, сподіваючись поставити крапку у нерівній боротьбі, самі опинилися у пастці. Їхні кривдники і далі спокійно гуляють вулицями міста, обмірковуючи нові плани легкого заробітку і, можливо, помсти. Чого чекати? Нещасних випадків? Сумнівно, що після такої “справедливості” і “верховенства Закону” хтось іще виявить бажання відкрито протистояти злочинцям. Це ще одне підтвердження того, що час, коли почне зростати віра людей у суд, Закон і неминучість покарання, прийде ще ой як не скоро... Анастасія КАЛИНОВСЬКА.
