«Війна з Путіним ще не закінчилася?» — ​допитується 103-літня бабуся

У селі її називають «баба Рикеша». Скільки років довгожительці, знають хіба що в сільраді. Адже жвава і непосидюча старенька не виглядає на свій вік. Навіть у поважних літах ще тримала кабанчиків, птицю і, лише розмінявши десятий десяток, продала корову. Жила сама. На вмовляння наймолодшої доньки, 66-річної Надії, переїхати до неї — відмахувалась. Не хотіла нікому заважати. Але перебратися таки довелося. Торік на Покрову бабуся впала і зламала тазостегновий суглоб. Із того часу пересувається по кімнаті з допомогою стільчика.

На своєму віку Гликерія Іванівна пережила стільки бід, що найзапеклішому ворогові не побажаєш. Вона народилася у багатодітній селянській родині. Була десятою дитиною в сім’ї. Жили тоді важко. Щойно підрісши, діти бралися за роботу на землі. З 15 літ Гликерія наймалася до багатих хазяїв за шматок хліба. Тяжко гарувала. Від весни до морозів ходила босоніж. Про школу, звісно, не було й мови, тож писати жінка не вміє. У 19 років її засватав на п’ять літ старший односелець Яків. Відгуляли весілля. Здавалося б, жити, добра наживати. Але в їхню долю увірвалася війна.

Здоров’я у Ликерії Іванівни ще нівроку. Тиск — ​як у космонавта. Обходиться без пігулок.

— Тато повернувся з фронту інвалідом, — ​гортає сторінки пам’яті донька довгожительки. — ​Хворів. Мамі довелося виконувати і свої, і його обов’язки. Косила сіно, складала в копиці, ходила за плугом. І колгоспної роботи ніхто не відміняв. Дадуть гектар жита — треба вижати. А їй накидали ще й за сестер. Вони їздили на сезон, то мама мусила обробляти і їхні ділянки.
Але справлялася. Робота горіла у її руках. Змагатися на полі з Гликерією мало хто міг. Працювала як заведена. Усе робила під шнурочок. У неї і на городі не було ні зілинки, і в квітнику. Любила порядок усюди. І своїх дітей, а їх мала п’ятеро, привчала до краси, акуратності в усьому. Якось Надія взялася білити грубку, впоралася дуже швидко.

— «Забілила?» — ​спитала мама. — «Авжеж», — ​кажу. А вона: «Ну то ще раз перебіли». І так було разів із десять, доки прийняла в мене роботу, — ​зі сміхом згадує пані Надія.
У селі знають Гликерію Іванівну як неперевершену рукодільницю. Вона і ткала, і в’язала, і вишивала. На її рушниках, серветках, покривалах розцвітали диво-квіти, красувалися півники, різноманітні узори. У вишиванках жінка передавала свою радість і смуток. А якою вона була танцюристкою! В молодості її ніхто не міг перетанцювати.

— Уже й коли ми підросли, мама заходила до клубу, — ​розповідала донька. — ​Якось прийшла з поля босоніж і давай танцювати краков’як. Брат аж застидався. «Мамуню, — ​каже, — ​не позор нас». І співати вона любила. Мала гарний голос. Нині, коли сумно, заведе своєї улюбленої «Ой летіла зозуленька через круту гору…»
Довгожителька, як і більшість у її віці, недочуває. Але й досі зберегла ясний розум і не втратила інтересу до життя. Цікавиться подіями в державі, ситуацією на Сході України. Щоразу запитує в доньки: «Як там, коли вже та війна закінчиться з тим Путіним?» Переймається й життям онуків, яких у неї дев’ятеро, правнуків.

До речі, здоров’я у Гликерії Іванівни ще нівроку. Тиск — ​як у космонавта. Обходиться без пігулок. До них у неї нема довіри, як і до лікарів. За їхньою допомогою зверталася лише раз у житті, коли мала запалення легень. А притисне застуда — ​в хід іде калина, малина. Нині бабці прикро, що не може, як колись, працювати і просить доньку: «Принеси мені бобу, я натереблю, бо без роботи день здається роком».

Часто пані Надію запитують, чи знає вона секрет довголіття мами. Відповідає: «Усе життя вона працювала, їла продукти з власного городу. Черпала сили від землі й чистого повітря. Усе це тримало і тримає її так довго на світі».