І знову було «Гірко!», як і півстоліття тому

«Зять був чомусь дуже небажаний»

Про подружжя Гусаків, які прожили у парі 50  років, уперше почула від однієї з їхніх трьох доньок — ​Лариси. Жінка принесла в редакцію вітання батькам з ювілеєм шлюбу, а заодно поділилася сімейною радістю з ведучою рубрики «Любить! Не любить». Ви, мовляв, пишете про цікаві долі, а нашим мамі й татові теж є що розповісти. І така підказка з приводу цього: мама — ​з родини, яка постраждала у повоєння, бо потрапила в число «ворогів народу», а батько — ​із сім’ї, що була більш прихильна до радянської влади, — ​його службова кар’єра почалася з посади секретаря сільради.

— Я так толком і не знаю, — ​говорила Віра Іванівна вже під час нашої зустрічі, — ​чому мої мама й тато були категорично проти, коли дізналися, за кого збираюся заміж. Батько мій родом із Грубешівського повіту. Їхню родину переселили, і «забужани» потрапили у Звірів. А мама — ​місцева. Завдяки тому, що вона вийшла заміж за цього переселенця і поміняла прізвище, то й убереглася від репресій. А могла б постраждати, як і багато хто в той час. Дядька її, який у війну був 14–річним хлопчаком, засудили на 25 літ за зв’язок із «хлопцями з лісу». А бабуню вислали у Сибір як члена неблагонадійної родини, де вона й померла.

Віра закінчила школу у 1965–му. Хотіла вивчитися на вчителя. Подала документи на фізмат Луцького педінституту, але з першої спроби не стала студенткою. Згодом, уже працюючи в школі, вступила на заочне відділення. Одержала направлення на роботу в село Липне Ківерцівського району (до цього працювала в Старому Загорові на Локачинщині). А що це поліське село за 74 кілометри від райцентру і було тоді відрізане від світу через бездоріжжя, то, почувши, куди дочка зібралася, мати відразу запротестувала: «Не їдь туди!»

— Я здогадувалася, чому їй не хотілося, аби я працювала в Липному. У мене у Звірові хлопець був, тож, певно, і на заміжжя моє в рідному селі батьки мали якісь плани, — ​каже жінка. — ​А коли я переберуся в Липне, то все може змінитися. Пригадую, до села Берестяне була ще дорога, доїхала якось. А далі — ​18 кілометрів як хочеш, так і добирайся. Почала розпитувати в людей. Почула, що поштова машина буде йти, а ні — ​то пішки.

І недаремно мати дівчини не хотіла її відпускати з дому — ​ледве не в перший день перебування в Липному Віра познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Жінка, пригадуючи той серпень, вересень, коли зав’язувалася їхня з Миколою любов, розповідає:

— Коля на десять літ старший за мене. Йому війну довелося пережити. Батько його пішов на фронт і пропав безвісти. Хата згоріла. Ще хлопчаком наймався корів пасти у заможніших людей, щоб якось прогодуватися. В армії відслужив. Згодом у Луганську на гірника вивчився, але за станом здоров’я йому заборонили спускатися під землю. Тож він повернувся у своє Липне. Оскільки мав середню спеціальну освіту, то дали йому роботу секретаря сільради у Холоневичах, а потім, коли села розділилися, то був на цій посаді в Липному. І ось одного дня, приїхавши додому, я сказала матері, що в мене на новому місці хлопець є. «Ти туди все одно заміж не підеш», — ​почула від неї. А на мої подальші слова: «Мам, я вас познайомлю» відповідь була ще категоричніша: «Я не хочу його в нашій хаті бачити». «Тоді я зовсім не приїду», — ​знайшла на це такий аргумент. І лише після цього ненька здалася: «Ну добре, привозь». А батько й далі мовчав, не даючи такої згоди.

«Іди сюди, моя половинко, я місце тобі тримаю»

Оскільки Віра і Микола Гусаки ось уже золоте весілля відгуляли, то зрозуміло, що батьки нареченої хоч і не хотіли зятя із села Липне, та сталося так, як, мабуть, долею судилося. Молоді одружилися і всім своїм життям довели, що ні він, ні вона не помилилися у своєму виборі.

— На початку 1968 року, — ​пригадує жінка, — ​я привезла Миколу у Звірів для знайомства з батьками (він знав, що вони його не хочуть за зятя, але це не зупинило). Посиділи ввечері в родинному колі. Коля ще нічого не говорив про нас. А наступного дня, коли треба було збиратися в дорогу і тягнути далі не було як, сказав: «Я хочу просити руки вашої дочки». «А я проти, — ​випалила мати. — ​Ото в чому стоїть — ​у тому і забирай». Коля на це, не розгубившись, мовив: «І заберу!»

Врешті–решт батьки Віри змирилися з її вибором. 23 лютого заручини були. А там — ​і весілля 5 травня відгуляли.

А на мої слова: «Мам, я вас познайомлю» відповідь була ще категоричніша: «Я не хочу його в нашій хаті бачити». «Тоді я зовсім не приїду», — ​знайшла на це такий аргумент.

— Як їхали мої гості у Липне, то відчули, що таке бездоріжжя, — ​розповідає Віра Іванівна. — ​Машину туди–сюди крутило, жінки молилися і примовляли: «Куди ж то вона йде заміж, як же буде тут жити?» Тільки я, певно, на ту дорогу не зважала, бо любила свого чоловіка, хотіла бути з ним. Мене ніщо не страшило. Коля забрав мої речі з хати, де я квартирувалася, і пішли ми в будинок, який він із матір’ю зводив. Там були викінчені лише кухня і кімната, а інші дві ми вже добудовували разом.

Повертаючись до початків сімейного життя, жінка говорить:

— То вже доля: як я приїхала у Липне і йшла вулицею, то Микола, як потім мені розповідав, побачив мене, новеньку в селі, й проводжав поглядом. А його мати, зауваживши це, сказала: «То, певно, ця дівчина твоя буде».

Коли мова зайшла про те, як же майбутній чоловік освідчувався, то Віра Іванівна казала:

— А освідчення, здається, і не було — ​все якось само собою склалося.

Правда, за якусь мить розповіла таке:

— Якось я їхала додому у Звірів. Прийшла на шосту годину ранку, знаючи, що буде вантажне таксі, — ​так називали криту машину. А людей уже зібралося багато, бачу, що й місць нема. Аж тут встає Микола і кличе: «Ходи, моя половинко, я тобі місце тримаю». Ось ці слова «моя половинка» і були першим, може, і незвичайним освідченням. Або таке ще не забудеться. Коли ми зустрічалися, то Коля завжди проводжав мене додому — ​на квартиру, де я жила. Я сідала учнівські зошити перевіряти, він також свою роботу мав. Якось сказав: «Уже б і женилися, але куди я тебе приведу? Треба хату викінчити». Хіба це не те освідчення, яке, думаю, приємно почути кожній закоханій дівчині? Ми стали рідними душами із перших днів знайомства.

«Для мене Коля — ​дуже добрий чоловік»

Починалося подружнє життя Миколи і Віри Гусаків у селі Липне, але невдовзі вони переїхали в Берестяне. Чоловік був парторгом (він закінчив заочно Рівненську партійну школу і мав спеціальність агронома–організатора), а вона — ​завучем у школі. Але й тут затрималися лише на шість років.

— Оскільки житла свого ми не мали, — ​розповідає Віра Іванівна, — ​а надану колгоспну хату нам чомусь не дозволили викупити, то чоловік погодився, коли йому запропонували посаду агронома у Звірові. Так ми переїхали на мою малу батьківщину. На той час у батьків і колись небажаного зятя стосунки наладилися. Хоч мати, бувало, і могла побурчати, що Миколи ніколи вдома нема, що за своєю роботою нічого по хазяйству не допоможе. А для мене, скажу щиро, Коля завжди був дуже добрим чоловіком, який і допомагав, і жалів. І дітей він дуже любив. У нас три доньки. Коли мала народитися наймолодша Світлана, то чекав, що нарешті синочок буде (тоді ж ультразвукової діагностики не було). У перший же день, як я народила, Коля був під лікарнею в Ківерцях. Дивлюся у вікно, а він стоїть з нашою старшенькою 10–літньою Оксаною. Питає: «Хто там у нас?» Кажу: «Дівчинка». «Ти добре бачила? Ану розпеленай, подивися ще». Хоч і чекав синочка, але ту третю дівчинку він дуже любив, як і двох старших. І не лінувався вночі встати до них, бо не вважав, що це тільки мій обов’язок. Дочки бачать любов батька й відповідають тим же. Коли він потрапив у лікарню з інсультом, то були біля нього. У 2016–му хвороба повторилася, Коля десять днів лежав у реанімації. Потім я його додому забрала і три місяці з ложечки годувала. Зараз сам уже поїсть. Правда, після паралічу не ходить, тож візочок виручає.

«Слава Богу, ми удвох дожили до свого золотого весілля»

Коли Микола Захарович захворів, то, зі слів жінки, не раз говорив: «Не добуду я до ювілею нашого шлюбу».

— Слава Богу, дожив, — ​каже Віра Іванівна. — ​Колись ми планували зробити більше золоте весілля, і так було б, якби чоловік не захворів. І повінчатися думали. Тепер уже не до цього. Але свято нам дочки організували. Ще й який сюрприз зробили! Перед 5 травня я зателефонувала старшій Оксані: «Холодець уже готовий». «Ну, якщо є холодець, то, може, приїхати?» — ​запитала, сміючись, дочка. А виявилося, вони давно все вирішили і підготували. Суботнього дня чуємо, що машини сигналять під хатою. Приїхали і дочки з чоловіками, і внуки (одного лише не було, який у Польщі вчиться). Я, побачивши такий кортеж, аж розплакалася. Такі гості були, що й стіл самі накрили, і про коровай ювілейний подбали. У садку під виноградом посиділи ми у родинному колі.

Сусіди дивувалися, певно: що ж то таке? А коли почули гучне: «Гірко!», то зрозуміли, що це у Гусаків золоте весілля.

— Як ми одружувалися, то у Липне приїжджав фотограф із Ківерцівської районної газети. А місцева завідувачка клубу написала замітку про реєстрацію нашого шлюбу. Я ту газету зберегла до сьогодні, — ​розповідає жінка і показує пожовклий від часу пам’ятний номер. — ​Не думала, що про наше золоте весілля «Волинь» напише. А це ж газета, яку я читаю, скільки себе пам’ятаю. Батьки передплачували, а потім уже сама. Ніколи не міняла на іншу.

І нам приємно, що героями публікації стала не просто сім’я із півстолітнім стажем, а наші шанувальники, яким щиро зичимо прожити у парі ще багато літ.