«…Скажи, що любиш, що судьба. Збреши!»

Світлана ЙОВЕНКО, поетеса та прозаїк, публіцист і перекладач, завідувач відділу поезії та критики журналу «Вітчизна», заслужений працівник культури України, лауреат премії ім. Леоніда Вишеславського «Планета людей» (2010) Етюди для чоловічого та жіночого голосу

І

У місті цьому десь вона живе,

ця жінка, що, як смерть, мене кохає.

Щохвилечки вона мене чекає

і подумки — ​лише своїм зове.

Мені не треба знати, як вона

без мене дні безрадісні збуває.

Що божевільна — ​знаю, що кохає,

що вся мана — ​це теж не новина.

Вона — ​моя. Цього я не хотів.

Бо я ж таки і знать її не знаю.

Мене вона боїться, обминає, —

напівпритомна ж, в мій приходить дім

і дивиться наляканим дитям…

Сама не зна, чого від мене хоче.

Та день і ніч я бачу її очі,

і їм ніколи не прийти до тями.

II

Не буде «завтра»! Зараз поспіши,

сьогодні, тут, тепер, цієї ж миті, —

скажи, що любиш, що судьба. Збреши!

Скажи — ​мене одну на цілім світі…

Або не так. У вузол зав’яжи

і нерви, і слова — ​не буде «потім»!

Все від неробства, вигадка, — ​скажи, —

і я не полюблю. Й тобі вже годі!..

Я зрозумію все. Зумію все.

Я тільки посміхнусь і занімію.

Та не мовчи! Лиш не мовчи, і все…

В двозначності моя душа мертвіє.