Дякую за… розлучення!

Розлучення оголюють у людях гірші іпостасі. Найщедріші стають скупими, найдобріші — ​безжальними, тихі — ​кричать і б’ють посуд.

Дні стають неповороткими, як кисіль, течуть повільно і зі злістю. І вранці ти заздалегідь втомився від цього дня, затопленого розчаруванням у тому, кого любив багато років.

Подруги дуже змінилися, навіть зовні, прямо на очах. Одна схудла на 12 кілограмів і обрізала волосся під каре. Друга, ​навпаки, округлилася, наїла рум’яні щічки, покращала. Усім на зло.

Стрес вдарив із різних сторін.

Ми не планували зустріч утрьох. Так вийшло випадково. Але коли вони познайомилися… Я була вражена, як же співзвучні жінки в болю, як подібні вони у відчуттях.

Обидві над прірвою в брехні. Обидві в чорно–білому якомусь кіно, яке начебто не з ними… Дві різні історії з однаковим кінцем.

Як важливо зрозуміти, що розлучення — ​це і є хепі–енд, як важливо перестати тягнути минуле в сьогодення, тому що минуле виросло і змінилося, і його, по суті, більше немає.

Я познайомила двох подруг, які переживають розлучення. І пішла. Думаю, вони не помітили, поглинені відкриттям про те, що їхній біль — ​не унікальний…

Цей текст я присвячую Віці й Аліні. Я вас дуже люблю, дівчатка. І підтримую.

Ти так пишався, що не бив мене. Але ти бив. І хоч синців було не видно, але ці твої невиконані обіцянки, принизливі розмови, коли ти дивишся в телефон, а не на мене, застиглі вечері, це виснажливе мовчання, маніпуляції моєю залежністю від тебе, нівелювання моєї ролі в родині — ​це теж насильство.

«Ти всадив ніж у спину, а там був ланцюг, що сковує крила. І я розправила їх…»

«Ти дав мені уроки. Але зовсім не ті, на які розраховував.

Спочатку ти кричав і не вибачався. Я стала покірною. Ти зчитував покірність як усвідомлення твоєї правоти. А це просто страх. Я сховалася в нього від крику і слухала звідти твій пульсуючий біль.

Ти ображав. Говорив погані слова. Але вони були не про мене. Слова були про тебе.

Твої ножі летіли в мене, але не долітали. Точніше, долітали, але віддзеркалювалися назад і поверталися у твоє серце. Тобі було болісно. Мені було шкода. Тебе.

Не буду лукавити: себе мені теж було шкода. Але жалість для мене — ​це сльози, а сльози — ​лише індикатор невирішеної проблеми. А невирішені проблеми треба розв’язувати.

Абьюзінг — ​це психологічне насильство. Ти так пишався, що не бив мене. Але ти бив. І хоч синців було не видно, але ці твої невиконані обіцянки, принизливі розмови, коли ти дивишся в телефон, а не на мене, застиглі вечері, це виснажливе мовчання, маніпуляції моєю залежністю від тебе, нівелювання моєї ролі в родині — ​це теж насильство. Чи не відпустити до подруг, не виконати обіцянок, забути про ювілей, наплювати на мої проблеми… Це все воно.

Я відчуваю себе саме так — ​зґвалтованою. Мені соромно і болісно. І я боюся, що сама спровокувала ґвалтівника. Але тільки я не знаю чому.

Ти хотів показати, як багато робив для мене. І відібрав те, що дав. Забрав у мене, щоб я злякалася й усвідомила: я — ​ніщо без тебе.

А я не зрозуміла. Навіщо виставляти рахунки? Ти ж сам давав, я не просила. Тобі подобалося давати, купувати, оберігати, балувати. Згортаючи шуби і коштовності, ти забираєш у мене не спогади про щастя, а повагу до тебе.

Шуба — ​це хутро. Кожна ворсинка гріла мене твоєю любов’ю. Мені вже було в ній тепло, і цього тобі не забрати. А те, що цю зиму я буду ходити в пуховику, мене не лякає. Мене бентежить лише те, що ти, проживши зі мною десяток років, упевнений, що, відібравши шубу, зможеш мене провчити.

Ти пішов, щоб я усвідомила, як багато я втратила. А я просто спробувала жити без тебе — ​і мені сподобалося.

Без тебе — ​це без принизливого обслуговування твого настрою, без очікування тебе «скільки треба», без страху, що ти накричиш просто тому, що там, у великому світі, тебе образили, і цей, наш із тобою, маленький, ти створив для того, щоб випльовувати сюди кров від розбитих там губ.

Я ні слова поганого не скажу дітям про тебе. Але те, що вони бачили, – це вже їхні стосунки зі світом і з тобою. Я всі ці роки працюю твоїм адвокатом, вигадую причини, що виправдовують твої вчинки, і «згодовую» їх дітям.

Я звільняюся з цієї посади. Відтепер за свої провини відповідаєш сам. І якщо ти штовхнув мене на очах у дочки, якщо не привітав сина з днем народження — ​то це не «у тата був важкий день», а «тато робить дуже погано».

Ти дав мені чудовий урок, за який я тобі дуже вдячна. Ти всадив ніж у спину, а там був ланцюг, що сковує крила. І я розправила їх. Можу літати! А я і сама цього не знала. Майже повірила тобі, коли ти сказав, що я без тебе — ​нуль.

Який, виявляється, навколо великий світ. А раніше я думала, що ти і є мій всесвіт. Поки ти не перетворив мій світ у сміттєвий мішок, у котрий кидав усі відходи свого настрою. Ох, як же я вдячна тобі за те, що ти пішов. Ти відібрав у мене себе і хотів, щоб я страждала. А тим самим ти подарував мені мене, і це найцінніший подарунок у моєму новому житті.

Знаєш, виявляється, пуховик гріє краще хутра. Хутро — ​зшите в одне полотно тепле мовчання маленьких чужих смертей. І я ходила закутана в подароване тобою насильство. А пуховик зшитий із тканини, і при його виготовленні ніхто не постраждав. І я закутана в натуральне тепло.

А дочка вчора зв’язала мені з різнокольорових ниточок приголомшливий браслет. І він дорожчий за будь–яке найкоштовніше намисто з твоїх подарунків. Тому що він про безумовну любов, яка не закінчиться за помахом руки.

І тут, над кожним словом у брехні, я від усієї душі, з усією щирістю кажу тобі: дякую за розлучення!»

Джерело: tutkatamka.com.ua.

Ольга САВЕЛЬЄВА