Подорожні нотатки: три години у черзі до Сикстинської капели

«Яка різниця, скільки років твоїм кедам, головне, що ти в них гуляєш… Римом»

Коли чула відомий фразеологізм «Всі дороги ведуть до Рима», то сподівалася, що й моя мусить колись пролягти в одне з найстаріших міст світу. І ось настав той день, коли я завдяки подарунку долі (в особі доньки) стою біля Колізею, що є візитною карткою столиці Італії Рима, — ​найбільшого амфітеатру всього античного світу, котрий міг умістити 50 тисяч людей. Чи коло Пантеону, що в перекладі з грецької мови означає «храм усіх богів», якому 2 тисячі років.

 

 

Тішуся, що у своєму віці не втратила дитячої здатності захоплюватися і дивуватися з того, що бачу таку древність. На думку приходять слова Кузьми Скрябіна: «Не витрачайте гроші на шмотки, витрачайте на подорожі. Яка різниця, скільки років твоїм кедам, головне, що ти в них гуляєш по Парижу». Перефразовую закінчення: «Гуляєш по Риму…» І, зайшовши у кафе, де є вай–фай, поспішаю поділитися із фейсбуківськими друзями знімками, зокрема на фоні Колізею. Цю «візитівку» впізнає кожен, хто хоч трохи обізнаний із архітектурними пам’ятками Рима.

А ось тепер, уже вдома, згадуючи поїздку в Італію, додам ще й таке: кеди (точніш кросівки), в яких я гуляла по Риму, ще й особливі. Їм не просто багато років — ​вони дісталися мені від найменшого внука (з того часу, коли він носив взуття мого розміру). Як виявилося, на удачу. Я їх на всяк випадок збережу і надалі з надією пройтися вулицями міста ще якоїсь європейської (чи не європейської) країни.

Не витрачайте гроші на шмотки, витрачайте на подорожі.

Перед тим, як вирушити у тур, який включав Італію (а ще була Угорщина і Словенія), знала, що, крім Рима, побуваємо у Флоренції. Тож потрохи штудіювала інтернетівські публікації про це місто–музей, щоб орієнтуватися, які великі люди тут жили й творили — ​художники, поети, архітектори, яку спадщину вони залишили на віки. А тут ще ж по дорозі до Флоренції пані Надія, яка супроводжувала нашу групу зі Львова, включила фільм до теми — ​«Божественний Мікеланджело». Це історико–біографічна кінострічка про геніального скульптора, живописця, архітектора, поета, життя якого від нас відділяє понад п’ять століть. Народився Мікеланджело у 1475 році у невеличкому містечку Капрезе. Крім нього, у родині було ще четверо синів. Батько творця Лодовіко мав аристократичне походження. І коли син потягнувся до скульптури, то він це прийняв без радості, оскільки таке заняття у середньовіччя вважалося низьким. Правда, згодом змирився, і в 13 років Мікеланджело став учнем братів Гірландайо з Флоренції. Справжнім джерелом натхнення для нього була антична скульптура. З документального фільму почерпнула таку, наприклад, інформацію: свій перший витвір — ​купідончика — ​Мікеланджело закопав на декілька років у землю, щоб надати їй вигляду старовинного…

 

 

Пішовши із життя на 89–му році, він залишив величезну спадщину. Але з–поміж інших виділяються чотири найвизначніші світові ікони мистецтва. Це скульптури біблійного Давида, Богоматері із Христом на руках («Оплакування»), розпис стелі Сикстинської капели у Ватикані. А ще як архітектор він спроектував купол собору Святого Петра. Щодо найбільш культової роботи — ​статуї Давида, вирізаної із суцільного шматка білого мармуру, то вона була завершена у 1504 році й виявилася настільки прекрасною, що міська влада сперечалася, в якому місці її встановити. Вибрали головне адміністративне приміщення Флоренції – Палаццо Веккіо. Але в кінці ХІХ століття її, щоб зберегти, перенесли у приміщення Академії — ​в галерею образотворчого мистецтва. А на площі сьогодні туристи можуть побачити лише копію. А ось усе інше з перерахованих найвизначніших робіт – у Ватикані. Це і був ще один аргумент (на додачу до багатьох інших) на користь того, що, побувавши у Римі, треба обов’язково відвідати цю найменшу у світі, як її ще називають, карликову державу, площа якої 44 гектари і населення –всього тисяча жителів.

 

Резиденцію Папи охороняє… Швейцарська гвардія

Екскурсія у Ватикан починається на добре відомій площі перед собором Святого Петра. У багатьох вона асоціюється з тим, що тут напередодні католицького Різдва встановлюють ялинку. Якби ми прийшли сюди в неділю, то рівно о 12–й годині побачили б Папу Франциска — він виглянув би зі свого віконця, промовляючи молитву «Ангел Господній», і звернувся б із коротким словом до присутніх вірян. А в середу його можна було б побачити в ложі під накриттям. Оскільки ми тут 30 квітня, і це понеділок, то нам залишається вірити на слово своєму екскурсоводу і включати уяву…

Сикстинська капела, куди ми маємо за мету потрапити, — це місце конклаву, де обирають очільника Римо–католицької церкви. У перекладі з латинських слів — це «під ключем», оскільки кардинали під час обрання нового понтифіка перебувають у повній ізоляції від усього світу. Охоронці тут — вояки Швейцарської гвардії, яких і ми могли побачити на воротах міста–держави. Вони біля старих мурів, як і багато століть тому. Швейцарська гвардія була створена у 1506 році, коли ця країна була бідною (таке, звичайно, сьогодні важко уявити). Гвардійці цієї країни охороняли спокій багатьох монархів Європи, а сьогодні продовжують служити тільки у Ватикані. У це військо можуть бути прийняті лише неодружені громадяни Швейцарії католицького ві­росповідання, віком від 19 до 30 років, зростом не менше 174 сантиметрів. Сьогодні у гвардії 110 чоловік. Один із них уже на нашому, як кажуть, віку, 13 травня 1981 року на площі Святого Петра, ризикуючи життям, закрив собою Іоанна Павла ІІ від кулі вбивці. Поранення, як пригадуємо, не було смертельним.

Сикстинська капела, куди ми маємо за мету потрапити, — це місце конклаву, де обирають очільника Римо–католицької церкви.

Екскурсовод ще з площі перед собором Святого Петра показує нам конклав — місце, де під час виборів понтифіка можна побачити дим: якщо він чорного кольору — то це означає, що Папу не обрано, коли ж білого — то це свідчить, що голосування закінчилося позитивно. Оскільки в той день, коли ми були тут, вихідний мали не лише українці, а й жителі інших європейських країн, то на екскурсію у Ватикан вишикувалася черга, якої давно не доводилося бачити. А ще ж того дня вранці, зі слів екскурсовода, стався надзвичайний випадок: комусь у цій велелюдній черзі, вже після того, як потрапив за середньовічні мури Ватикану, стало погано. Завдяки соц­мережам інформація вмить набрала розголосу. У зв’язку з цим посилили охорону для підтримання порядку. Був ризик, що ми, може, даремно стоїмо — в якийсь момент задля безпеки тих, хто вже в музейних залах, нам скажуть, що вхід припиняється. Але, навіть знаючи це, ніхто черги не залишав, не втрачаючи надії побачити Сикстинську капелу. Не могло потішити й те, що коли екскурсія не відбудеться, то її вартість повернуть (а це 47 євро, включаючи послугу екскурсовода та квиток у Ватикан).

Забігаючи наперед, скажу, що лише через три години ми переступили заповітну межу: пропустили свої сумочки через металошукач, одержали ватиканські пристрої з навушниками (ті, з якими ходили з екскурсоводом по Риму, тут «бракувалися»). Наш шлях до Сикстинської капели ставав усе ближчим. З одного боку, така черга дуже втомлює, а з іншого — якби не ці три години, то ми б не почули від свого екскурсовода багато цікавинок, — не було б на це часу. Наприклад, ось таку. Виявляється із 266 пап була одна… папесса під іменем Іоанн VІІІ. За легендою, це — дочка англійського місіонера. Коли вона мала 12 ро­ків, то зійшлася з монахом із монастиря Фульди і потрапила з ним, перевдягнувшись у чоловіче вбрання, на Афон. Згодом поселилась у Римі, де була нотаріусом, потім — кардиналом і, нарешті, — Папою Римським. Але під час однієї процесії вона… народила дівчинку. Папессу розірвали на частини, як і її доньку, учасники ходи, ображені в релігійних почуттях. Кажуть, після цього придумали спеціальне крісло, на яке садовили кожного наступного Папу, щоб перевірити, чи ж він це. Зараз, коли можна взяти волосину на ДНК і визначити стать, про таке крісло, звичайно, забули. Легенда? Може. Але, зазвичай, диму без вогню не буває.

Зрештою, саме завдяки цій черзі ми побували у багатьох музейних залах Ватикану, які й не були передбачені екскурсією. Для безпеки відвідувачів потік людей охоронці час від часу перерозподіляли, і ми змогли, кружляючи своєрідним лабіринтом, побачити безцінні витвори мистецтва. Палаци Ватикану — це найбільший музейний комплекс у світі. Саме тут — скульптури Лаокоон, Аполлон, Бельведерський торс. Що там говорити — навіть мозаїчна підлога є цінним експонатом — і чим більше людей ступає на неї, шліфуючи камінь, тим вона має ще кращий вигляд.

У соборі Святого Петра треба обов’язково підійти під купол і попросити в молитві щось у Бога

Зрештою, і про роботу над розписом Сикстинської капели екскурсовод нам розповіла ще до того, як ми в неї потрапили. Інакше нічого б не почули (не встигли б), оскільки були там хвилин десять. Нам, як кажуть, наступали на п’яти інші туристи — не затримаєшся. До речі, Ватикан заборонив фотографувати дивовижні фрески. Зроблено це якоюсь мірою і для того, щоб полегшити численним відвідувачам рух всередині приміщення.

Сикстинська капела була споруджена у другій половині ХV століття на замовлення Папи Сикста ІV — дядька Юлія ІІ. Навесні 1508 року Юлій ІІ дав завдання Мікеланджело розписати фресками її стелю. Прийшовши сюди, майстер сказав: «Цього хліва розписувати не буду. Я не художник — я скульптор». Зрештою він погодився, але за умови, що прикрашатимуть стелю не фігури 12 апостолів, як спочатку було задумано: Мікеланджело сам визначив тематику фресок і відобразив створення Богом світу. Він працював цілком один, розігнавши помічників, бо на самоті почувався краще. А це — 600 квадратних метрів! Чотири роки пішло на розпис стелі. За цей час у Мікеланджело був зруйнований хребет, погіршився зір. Творити доводилося на висоті — із піднятою головою або лежачи, тож фарба потрапляла в очі. І ось це диво, зокрема, найзнаменитіша фреска — створення першого чоловіка: Бог простягає Адаму руку і оживляє його…

Прийшовши сюди, майстер сказав: «Цього хліва розписувати не буду. Я не художник — я скульптор».

На завершення екскурсії, яка затягнулася, нам все–таки пощастило — ми потрапили у собор Святого Петра (оскільки день добігав кінця, то храм міг бути закритий, і тоді ми вийшли б якимись боковими дверима). Пригадую слова екскурсовода, яка підказувала, що треба обов’язково підійти під купол, помолитися і попросити для себе щось у Бога. Так і зробив багато хто. Саме під куполом, на глибині декількох метрів, — могила Святого Петра. Вона і є точкою опори Ватикану. Якби тут не було свідка Воскресіння Христового, який не сумнівався, що його теж розіпнуть, то не виник би на цьому місці чудовий храм і не існувало б тепер місто–держава Ватикан.

У соборі нас чекала зустріч ще з одним шедевром — саме тут стоїть скульптура Мікеланджело «Оплакування Христа» Її, до речі, майстер створив, маючи лише 24 роки. І вона єдина, на якій є підпис. А було, розповідають, так: коли Мікеланджело зробив скульптуру, яку поставили у храмі, то вона всім дуже сподобалася. Але ніхто не знав автора. І ось творець її нібито почув, як дві жінки розмовляли між собою з приводу цього. Одна сказала, що, певно, автор — з Мілана. І тоді Мікеланджело, розсердившись, пробрався вночі у собор і зробив напис. Тож на скульптурі можна прочитати і прізвище, і те, що автор — флорентієць.

Я не випадково наголошую на тому, що пощастило побувати в соборі Святого Петра. Тур передбачав лише один день на Рим. Чи вдасться ще колись тут побувати? Про таку перспективу може говорити молодь. А мені залишається подякувати долі, що хоч раз ступила на цю древню землю. Правда, кажуть, хто хоч раз приїде у Рим, той обов’язково сюди ще повернеться. Є ще один хороший варіант — дивитися в майбутньому на це та інші міста очима дітей, онуків.