Ось такий у наших чиновників «професіоналізм»
Прийнято вважати, що досконало володіти словом — доволі непростим інструментом — мають письменники, журналісти, вчителіфілологи, бо то — їхній хліб. А от, наприклад, чиновникам зовсім не важливо вміти доносити свою думку до людей, перейматися тим, як вона буде сприйнята, мовляв, аби справу свою добре знали. Хибність такої практики життя доводить щодня
Галина СВІТЛІКОВСЬКА, заступник головного редактора газети «Волинь–нова»
Учора журналісти відзначали своє свято. Напередодні були традиційні урочистості, відзнаки, промови про важливість і відповідальність нашої роботи, побажання працівникам засобів масової інформації висвітлювати життя об’єктивно і чесно, окрилювати людей правдивим словом… Утім, усе сказане можна вмістити в одне ємке поняття – професіоналізм, дефіцит якого породжує багато бід.
І стосується це не тільки нашого «цеху», а всіх галузей, усіх сфер життя. На кожному кроці, на жаль, стикаємося з людьми, які сіли не у свої сани. І серед чиновників найвищого рангу не бракує таких. Керівники багатьох відомств і структур відомі не своїми організаторськими здібностями й конкретними досягненнями в роботі, а величезними зарплатами і преміями. Високі крісла часто стають предметом торгу, дістаються пробивним цинікам, заїжджим «варягам», непідготовленим профанам або особам, відірваним від реального життя.
Тому і чуємо іноді з їхніх уст такі «перли», які дивують і обурюють суспільство. На зразок звинувачень, що українці забагато їдять… Після подібних ляпів чиновники виправдовуються, що їх неправильно зрозуміли, що цитати вирвані з контексту, а вони мали на увазі зовсім інше.
Ось нещодавно заступник очільниці Міністерства охорони здоров’я Уляни Супрун Олександр Лінчевський відзначився вбивчою тезою, що «витрачати гроші на онкохворих недоцільно, оскільки вони все одно помруть»… Таку заяву посадовець зробив, виступаючи у Рахунковій палаті під час розгляду звіту про результати ефективності використання коштів держбюджету, наданих МОЗ України для лікування хворих за кордоном.
«Стосовно нерезультативності і неекономічності використання грошей. У сухому залишку – 25% пацієнтів, власне, помирають. Тобто, кожен четвертий лікується за кордоном неефективно. Друзі, колеги! Це рак. Вони всі помруть. Вони всі помруть без варіантів. І ефективність цієї програми — нуль відсотків! – доводив Лінчевський. – …Трансплантація нирки, трансплантація серця, вона не продовжує життя невизначено довго».
Читати цей уривок зі стенограми виступу Олександра Лінчевського, оприлюднений у мережі, було моторошно. А як обпекли ці слова зболені душі хворих і їхніх рідних! Я згадувала героїв багатьох моїх публікацій, тих, хто пройшов сім кругів пекла, збираючи кошти на порятунок діточок, молодих людей, приречених в Україні на смерть. За яких ми переживали, вболівали, за яких раділи, коли вдавалося допомогти. Перед очима постало усміхнене личко Наталочки Лащ із Любешівського району, якій пощастило потрапити на лікування до Італії; щирий і світлий погляд лучанки Наталії Омельчук, якій індійські лікарі пересадили серце; десятки інших наших краян…
«Це як удар по голові… Ніби хтось тобі каже, що не така ти і цінність для держави… І читати це так неймовірно боляче — мені, людині, яка вже налаштувалася на довге життя! А що ж тоді говорити тим, хто лежить під крапельницями в Інституті раку…» – написала журналістка Ірина Заславець, яка 7 років тому перенесла трансплантацію клітин кісткового мозку за кордоном.
Більшість коментарів – дуже різкі. Погасити пожежу людського обурення поясненнями, що Лінчевський переймається ефективним використанням коштів і слова його витлумачили неправильно, неможливо. Та й статистика жахає. Щороку у майже 180 тисяч українців виявляють злоякісні новоутворення, а помирає від різних форм раку близько
90 тисяч. Загалом понад мільйон наших співвітчизників має цей страшний діагноз. Але МОЗ не продовжив програму державної допомоги «Онкологія», онкохворі не можуть розраховувати хоча б на часткове забезпечення ліками.
«Я б хотіла побачити, як процвітає профілактична медицина, щоб ми мали менше і менше захворювань на онкологічні хвороби. Чому ми повинні лікувати їх всіх? Тому що ми дуже пізно виявляємо цю недугу, тому що наші пацієнти не відвідують сімейних лікарів», – раніше пояснювала свою позицію в. о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун.
Тож і її заступник, до речі, хірург за фахом, вирішив не церемонитися з хворими. Різонув, так би мовити, по живому, незважаючи на те, що слово б’є болючіше, ніж камінь, завдає важчих ран, аніж скальпель. Ось такий він, цинічний чиновницький «професіоналізм».
