«Коли немовля закричало, то мені здавалося, що ми його з «того світу» витягнули»

Завжди ставила правильні діагнози

На центральній вулиці нам відразу пояснили, як знайти їхню медичку.

— Ви до Омелянівни? — запитав якийсь чоловік. — Хоч вона й на пенсії, але люди досі звертаються. У неї завжди хата відчинена, нікому не відмовляє, навіть черга буває, — односелець, очевидно, вирішив, що ми приїхали на прийом. — Такого доктора ще треба пошукати. Повернете за школою ліворуч, і в кінці провулка її будинок.

Жвава та усміхнена жінка зустрічає нас такими словами:

— Хоч і доля моя тяжка, але я оптимістка. У цій великій хаті живу сама. Похоронила двох синів. Чоловік помер два роки тому. Але люди не дають журитися, досі приходять до мене, хтось на консультацію, дехто просто поговорити. Дочка Алла живе в Луцьку, то часто приїжджає, а син Юрій — у Кобрині.

Тетяна Омелянівна, 1941 року народження, коли вступала до Камінь–Каширського медичного училища, то батько вирішив, що її, маленьку й худеньку, не приймуть. Оскільки у війну всі їхні документи згоріли, то він у сільраді домовився, щоб дочку в метриці записали на рік старшою.

Мене тримає на світі те, що я потрібна людям. Комусь допомагає тільки порада чи добре слово.

— У 14 літ я стала студенткою, — пригадує жінка, — в училище за 24 кілометри з рідного Поступеля добиралася пішки. Щонеділі йшла на заняття, а додому приходила в суботу ввечері. Весь тиждень жила на квартирі. А навчали нас лікарі–фронтовики, спеціалісти з величезним досвідом. Це була така наука, якої не давав жоден університет. Вони старалися передати нам максимум знань, а в нас було величезне бажання їх отримати. Училище закінчила на «відмінно», й мене директор просив вступати до медичного інституту, щоб отримати вищу освіту. Як же я могла далі вчитися, коли в нас в сім’ї було десятеро дітей? Хто й за що мене буде вчити?

Камінь–каширська випускниця не знала про можливість підробляти в лікарні: нічні чергування чи праця у вихідні. Жалкує про єдине у своєму житті — не стала лікарем:

— З мене був би «доктор» непоганий, ще досі цікавлюся різними новинками, — жінка показує стопку спеціалізованих медичних видань, які вона передплачує навіть на пенсії. — Постійно знання поповнюю й оновлюю. Люблю досі свою професію. Не знаю, як вдавалося, але майже завжди ставила правильні діагнози. Спочатку допомагала інтуїція, а згодом прийшов досвід.

 

 

Родове «хрещення» 17–річної медички

У 1958–му вона отримала диплом фельдшера, але спочатку довелося стати акушеркою. І жінка розповіла про своє не бойове, а родове «хрещення», яке вона проходила в селі Броди Ратнівського району, куди направили на роботу. 17–літня медичка, сама ще майже дитина, першого місяця прийняла 9 пологів у колгоспному пологовому будинку. Це тільки він так називався, а насправді, звичайна селянська хата, лише одна кімната — для породіль.

— Такий здобувала досвід, який за жодні гроші не купиш, — усміхається пані Тетяна. — Тоді в нас за рік народилося 46 малюків. Там працював досвідчений фельдшер Нікітін, фронтовик. Коли я прибула в село, то його направили в Самари будувати сільську лікарню. Мені було на кого рівнятися. Відразу ще одне випробування — у Бродах розпочалася епідемія кору. Захворіли всі дітки до 14 років. Я сама їх лікувала. Стався один трагічний випадок: 5–літній хлопчик помер. Батьки жили на хуторі й пізно звернулися. Дитя згоріло від температури та ускладнень.

Жінка пригадує, як вона приїхала в Здомишель, думала на кілька місяців, а вийшло — на все життя. У селі працювала медичка Роня Краснобаєва, родом з Одеської області. Вона пішла в декретну відпустку, яка тоді була всього 4 місяці. Після пологів фельдшерка таємно похрестила своє немовля, а донощиків тоді вистачало. Хтось написав у райком партії, і Роню — сироту, вихованку дитячого будинку — перевели у віддалене село. Згодом, коли її чоловік повернувся з армії, вони виїхали з Волині на південь України.

— Коли потрапила у Здомишель, то мені здалося, ніби я в раю, — усміхається Тетяна Омелянівна. — Бо тут компактне село, а не хутори, як у Бродах. Уже не треба серед ночі йти 5 кілометрів через ліс до хворого. Мені було легше, бо близенько до районного центру Ратне. Познайомилася з місцевим хлопцем Іваном, який став моїм чоловіком. Взялися будувати свою хату, а жили у медпункті. Якось зі Шменьок акушерка привезла вагітну жіночку. Вона народила в нас дитинку. Але немовля не дихало. Тоді серед ночі розбудили мене. Я прибігла в сорочці, й ми стали швиденько робити штучне дихання «рот у рот» і масаж серця. І коли дитинка закричала, то мені здавалося, що ми її з «того світу» витягнули. Бог поміг, повернули дівчинку до життя. У неї вже свої діти дорослі, а донька стала медичкою.

Під час нашої розмови в хату зайшов молодий чоловік.

— Я регулярно звертаюся до Тетяни Омелянівни, коли якісь проблеми зі здоров’ям у мене чи в дітей, — розповідає вчитель фізкультури Віталій Гудко, — адже вона ще й педіатр.

— Я роблю такі крапельки, — пояснює жінка, — закапувати очі малюкам, коли гнояться, й носика — при нежитю, колись мені в Білорусі порекомендували.

— Таких ліків в аптеці не купиш, бо їх робить тільки Омелянівна, і вони ефективні, — додає педагог.

— У селі мусиш бути спеціалістом широкого профілю, — усміхається фельдшерка. — Зараз частіше до мене приходять мої подруги та давні знайомі з різними проблемами: високий тиск, серцеві недуги, біль у суглобах, а ще — шкіряні хвороби. Мене тримає на світі те, що я потрібна людям. Комусь допомагає тільки порада чи добре слово. Я вже такого віку, що знаю стан здоров’я більшості наших жителів змалку. n