Хронологом життя і творчості Лесі Українки була її сестра

Замолоду вона пробувала писати. Друкувалася в журналах «Зоря», «Дзвінок», «Молода Україна», збірниках «Мати» та «Вінок Т. Шевченкові». Перекладала твори Івана Тургенєва, Чарльза Діккенса, Елізи Ожешко, Віктора Гюго, Редьярда Кіплінга, Жорж Санд, Гі де Мопассана, Александра Дюма, П’єра Лоті, Ернеста Томпсона–Сетона, Ганса Крістіана Андерсена.

Проте основним фахом Ольга Косач обрала медицину. Для цього закінчила Вищі жіночі медичні курси в Санкт–Петербурзі — єдиний на той час у Росії заклад, де могла здобути вищу медичну освіту, бо до університетів жінок не приймали. За громадську та політичну дільність її не раз ув’язнювали. Якось вона писала старшій сестрі Лесі нібито «з волі», аби та не турбувалася.

Працювала лікарем у притулку для дітей–сиріт, потім учителювала, видала власну книжку «Українські народні узори з Київщини, Полтавщини й Катеринославщини. Вирізування й настилування» та деякі твори своєї сестри Лесі. Зокрема, «Бояриню» та «Історію східних народів», яку Леся Українка написала спеціально для молодшої сестри.

За громадську та політичну дільність її не раз ув’язнювали

Ольга Косач–Кривинюк видала спогади про родину Косачів: «Полум’яне серце», «Повість, що стала драмою» (про дружбу Лесі Українки з Ольгою Кобилянською), «З дитячих років Лесі Українки», «Перебування Лесі Українки в Луцьку», «З моїх споминів». Але найбільша її заслуга в тому, що впорядкувала Лесин та Олени Пчілки архіви. Відтак її розвідки вийшли у формі книжки «Хронологія життя й творчості Лесі Українки». Дослідники відзначають величезне значення цієї праці, а найбільше — вміщених там листів Лесі Українки.

«Сестра Ольга, опрацьовуючи, точніше, систематизуючи біографічні матеріали, ставила собі за мету подати перебіг життя Лесі Українки так, як він відбувся фактично, не вносячи жодних оцінок особистих, ніяких своїх припущень, чи пак пояснень індивідуальних, у зв’язку з якими те чи інше діялось. Словом, не накидала майбутнім дослідникам Лесиної творчості жодних своїх особистих думок. Тому її «Хронологія…» для кожного літературознавця буде завжди цінним вірним матеріалом з Лесиного життя», — писала пізніше Ізидора Косач–Борисова.

За поліськими віруваннями, той, хто знайде шкіру вилинялого вужа — линовище — буде щасливим. Як згадувала Леся Українка, Ольга в дитинстві знайшла те линовище. Її донька померла дитиною, чоловік потрапив під потяг і загинув, молодший син у перші місяці радянсько–німецької війни потрапив у полон, на старість довелося жити вельми бідно. Чи була вона щасливою?

Тарас СТЕПАНЮК.