Вулицю Олега Кошового в Луцьку перейменували на Балківську: що зруйнувало міф про «Молоду гвардію»

П’ять літ тому вулицю Олега Кошового в Луцьку перейменували на Балківську. Через два роки дитячий табір відпочинку поблизу обласного центру, названий на честь цього ж діяча, перетворюється на «Світанок». І це перейменування тільки в одному регіоні, за тисячу кілометрів від місця, де насправді жив Олег Кошовий. Чим прославився або чого ж насправді не робив 16–річний підліток, щоб так голосно увійти в історію і потім раптово з неї зникнути?

Від сорока книг — ​до невідомості

Моє міні–опитування шістьох підлітків «Хто такий Олег Кошовий?» стало цілком провальним. Тільки одна любителька кулінарних телепередач влучила хоч і не в «десятку», але принаймні не зовсім пальцем у небо: таке ж ім’я має фіналіст популярних тепер кухонних реаліті–шоу. Ну нехай і так, справді, був і там такий хлопець. Але той Олег, на історії про якого виросли цілі покоління повоєнного часу і на котрого ледь не всі добросовісні комсомольці мали б рівнятися, став відомим через абсолютно інші досягнення. Йдеться про очільника підпільної організації «Молода гвардія», що в роки війни діяла на Донеччині й учасників якої згодом жорстоко стратили фашисти: підлітків після катувань скинули в шурф непрацюючої шахти.

Історія Олега Кошового з часом настільки обросла легендами й міфами, що тепер достеменно важко розпізнати, що в ній є правдою. Про нього написали понад сорок книг, а про газетні статті годі й говорити! Незаперечним залишився хіба той факт, що хлопець такий справді був. У червні цього року йому б виповнилося 88 літ. Жив він спочатку на Полтавщині, потім родина переїхала на Київщину, а пізніше — ​у місто Краснодон Луганської області. За свідченнями однокласників, Олег добре вчився, редагував шкільну стінгазету, непогано співав і танцював, любив футбол і волейбол, вправно плавав, тому навіть встиг попрацювати рятувальником, а ще влучно стріляв. З наступом німецьких військ у 1942 році сім’я намагалася виїхати, але не вдалося, тож мусили виживати в місті. І, як уміли, відвойовувати його.

«Молодогвардійці» загинули через… цукерки й цигарки

І тут починається історія, достовірність якої стала предметом дискусій на десятиліття. Ідеться про нібито очолювану 16–річним Олегом Кошовим підпільну організацію «Молода гвардія», яка діяла в окупованому гітлерівцями Краснодоні й на рахунку якої незліченна кількість подвигів. Зараз можна стверджувати, що найбільша невідповідність описаних у літературі та реальних подій виявилася відразу ж, хоч трагічно–патріотична легенда успішно жила у свідомості мільйонів людей багато років.

90 відсотків інформації для свого роману Олександр Фадєєв узяв з уст мами та бабусі Олега, для яких їхній син і внук був найкращим у світі, і нічого дивного в цих твердженнях згорьованих жінок насправді немає…

Звісно, ніхто не сумнівається в існуванні «Молодої гвардії». Справді, організація була, як уміла і могла, боролася за своє місто. А як уміла? Там не було ані фахових військових, ані стратегів… По суті, серед її учасників фактично ​діти, адже 16–18–річних підлітків дорослими не назвеш. Тому їх боротьба звелася до разового розклеювання в Краснодоні кількох сотень листівок із закликом чинити спротив окупантам. А ще підпільники якось підпалили будівлю Біржі, де зберігали документи тих, кого збиралися вивезти до Німеччини на примусові роботи. Вони писали на парканах «Смерть окупантам!», але ніколи не воювали зі зброєю в руках. Тому швидка й жорстока розправа фашистів зі школярами, що підтверджена документально, не відповідала навіть сотій долі їхньої ймовірної провини перед загарбниками.

А «спалилася» організація через дрібницю. Напередодні Різдва колона німецьких вантажівок везла подарунки для солдатів вермахту. В дорозі одна машина поламалася. Поки привезли ремонтників, хлопцям удалося поцупити звідти кілька ящиків, у яких були солодощі й цигарки. Вони їх продавали на місцевому ринку. Там їх німці заарештували, після чого жорстоко познущалися і в лютому 1943 року стратили.

Зрадник і письменник виявилися однофамільцями

Документально підтверджено, що одним зі зрадників був краснодонський житель Гурій Фадєєв. Власне, тепер для істориків його ім’я не становить великої цінності, адже терміни розслідування загибелі десятків підлітків давно минули. Але воно стало одним із ключів до розгадки іншої великої недостовірності, яка на десятиліття поглинула й захопила кілька поколінь громадян тоді ще Радянського Союзу. І вигаданий, і реальний героїзм «молодогвардійців» став відомим і розтиражованим завдяки письменникові з…аналогічним прізвищем —  ​Олександру Фадєєву. Звісно, автор майбутньої агітаційної «бомби» не міг допустити, щоб у його книжці був такий збіг. Тому в романі є абсолютна невідповідність прізвищ реальних очільників підпілля та його ворогів, і як наслідок — ​чи не цілковито перекручені факти. Головний із них — ​16–річний Олег Кошовий ніколи не був очільником «Молодої гвардії». Учасником — ​так, але не більше. Натомість імена справжніх її керівників Івана Туркенича та Віктора Третякевича — у роман чомусь взагалі не потрапили.

Однак на фоні подальшого спотворення фактів плутанина з прізвищами — ​право автора на творчий домисел. Щоб надати й так очевидному для звичайних підлітків героїзму більшої вагомості, Фадєєв вигадував для них незліченну кількість подвигів. Так з’явилися фантазії про те, як молодогвардійці збивали літаки, підбивали танки, пускали під укіс ешелони… Історики ж практично віддразу після війни довели, що жодної партійної організації, яка могла б керувати такою масштабною роботою, у Краснодоні під час окупації не було. Комуністи чкурнули з міста перед самим наступом німців і опинилися аж в Орджонікідзе (нині це місто Покров Дніпропетровської області), а перший секретар обкому — ​у Баку. Керувати підпіллям на відстані без інтернету й телефону було неможливо.

Щодо активної допомоги рідних Олега Кошового «гвардійцям», показаної в романі, то, на жаль, реальність теж була зовсім іншою. За офіційними документами, у їхньому будинку постійно квартирували німецькі офіцери, від яких мама Олега отримувала допомогу, а його дядько взагалі співпрацював з окупаційною владою.

Від любові до фантазії — ​один крок?

Але згодом відомим став факт, що пролив світло на народження міфу про незламного підпільника Кошового. 90 відсотків інформації для свого роману Олександр Фадєєв узяв з уст мами та бабусі Олега, для яких їхній син і внук був найкращим у світі, і нічого дивного в цих твердженнях згорьованих жінок насправді немає… Письменник прожив у них майже два місяці й зовсім не цікавився іншими свідками тієї жахливої події. До того ж із матір’ю Олега мав не просто щирі й суто дружні стосунки. Олена Кошова описує Фадєєва у своїх спогадах такими теплими й ніжними словами, якими навряд чи могла звертатися лише до автора книжки про сина: «Високий, стрункий, з допитливими сірими очима, що випромінювали багато світла. Дуже добра, нескінченно чарівна людина, він залишив незабутнє враження шляхетності, мужності, щедрості…» Отак із кохання і горя й народилася велика фантазія про патріотизм і боротьбу, котра успішно жила десятки років і для багатьох людей справжня й досі.

Після війни Олена Кошова працювала завідувачкою дитячого садка. Влада виділила велику трикімнатну квартиру в центрі Краснодона. А в їхньому колишньому будинку зробили музей «Молодої гвардії». Роль батьків інших молодогвардійців у су­спільному житті краю була значно скромнішою. Усім роздати по трикімнатній квартирі влада не змогла, тож вони доживали віку там, де народилися…