Лялькова принцеса запрошує у свій чарівний світ

Прототипом може бути кожен
Іванка Ткачук, яку знають в інтернеті під псевдонімом Морем, ось уже дев’ять років творить оригінальні авторські ляльки. Вони зробили її відомою не тільки на Волині, а й за межами області. Адже це не просто подарункові лялі, як називає їх майстриня. Кожна з них — ​весела фотокопія в авторській інтерпретації, створена для конкретної людини. Вона відображає зовнішність свого прототипу, його вподобання, характерні риси, стиль одягу, професію. Часто дівчина майструє за фотографіями, які передають замовники. І це не лише одинокі фігурки. Серед рукотворів є чимало парочок, а то й родин. Таких, як, скажімо, у волинського священика Валентина Марчука. Його сімейка чимала: тато, мама і семеро діток. І всіх їх можна впізнати у ляльках.
— А ось ця родина поїде до Києва, — моя співрозмовниця показує іншу симпатичну сімейку. — ​Вони люблять подорожувати, то я їм рюкзаки і каремати за спиною прилаштувала. Старший син любить читати, а молодший грає на фортепіано. І їхнє захоплення теж відобразила. Коли беру замовлення, намагаюся детально розпитати людину, що вона хоче бачити у своєму образі, в якій позі має бути виріб. Парочки у мене найчастіше стоять в обіймах чи тримаються за руки.

Ось яка симпатична американська сімейка.

 Виготовляти прототипи людей, зізнається майстриня, важко. Найскладніше — ​намалювати обличчя. Тут треба працювати тонко, щоб виглядало як живе

Ляльки Іванки позитивні, з доброю посмішкою. Злих не робить, хоча іноді й замовляють. Не хоче пускати у світ негатив, бо його й так вистачає. Рукотвори майстрині є у 20 країнах світу — ​Німеччині, Чехії, США, Італії… За дев’ять років, відколи займається цією справою, виготовила понад дві тисячі фотокопій людей. Серед них — ​співачки Джамали, художника Ван Гога, ведучого програми «Говорить Україна» Олексія Суханова. До речі, шоумен, побачивши себе (Іванка виставляє роботи в інтернеті), висловив захоплення на сторінці каналу у «Фейсбуці». Вподобав власну копію й улюблений співак майстрині, фронтмен гурту «30 хвилин до Марсу» Джарет Лето, і ретвітнув її. Уявляєте, яка це була радість! А до цього схвально відгукнулися про золоті руки Іванки й інші учасники гурту, фотокопії яких вона теж створила. Ляльки лучанки живуть й у відомого в Україні київського практичного психолога та професійного лайфкоуча Наталії Холоденко, а також столичної рестораторки Маргарити Січкар. Останній Іванка вручила її «двійника», коли та перебувала в Луцьку. Рукотвори майстрині найчастіше замовляють на дні народження, весілля, а то й просто так, щоб подарувати радість близькій людині. Тож роботи вистачає. А коли трапляється затишшя, дівчина творить щось своє. З-під її рук виходять прототипи літературних, кіношних персонажів. Якось взялася за Пеппі Довгу Панчоху, але в кінці від образу залишилися лише руді кіски і веснянки. Зате веселий морський розбійник капітан Джек Горобець вийшов класно.

Родина київських мандрівників.

Іванка — ​любителька подорожей. Вирушаючи за кордон, бере із собою свої вироби. Знає, що там їх цінують і охоче купують.
— Якось, — ​розповідає, — ​гостюючи в брата у Празі, зібрала їх і пішла до Карлового мосту. Там завжди багато туристів. За три години продала 12 ляльок. А брат не вірив, що вдасться хоча б одну.
Свої вироби Іванка майструє з натуральної тканини. З нею легко і приємно працювати. Шукає таку, котра б відповідала образу. Щоб знайти, часом доводиться обійти не один магазин. Іноді купує матеріал у секонд-хенді. Пере, чистить і дарує друге життя. У майстрині свій творчий стиль. Її ляльки відрізняються від інших. У них тонкі ніжки і немає швів — ​використовує термоклей, спеціальні каркаси власної конструкції. Виготовляти прототипи людей, зізнається вона, важко. Найскладніше — ​намалювати обличчя. Тут треба працювати тонко, щоб виглядало як живе. Непросто й одягнути ляльку, адже можна легко зіпсувати образ невдало підібраним вбранням. Тож Іванка наперед обговорює всі деталі із замовником. Процес народження виробу може тривати і тиждень, і кілька днів. Усе залежить від того, скільки в її розпорядженні часу і, звісно, настрою.
— За роботу без нього ніколи не сідаю, — ​розповідає. — ​Але коли бачу, що строки піджимають, то з’являється і настрій, і натхнення.
Улюбленій справі, зізнається, віддається сповна. Якби не мама, то, певне, забула б і пообідати. Каже, що на горищі батьківського будинку, переобладнаному під майстерню, добре працюється, бо ніхто їй і вона нікому не заважає.

Улюблене заняття  стало роботою
Моя співрозмовниця з дитинства бігала по різних гуртках, де вчили виготовляти щось власними руками. Їй усе було цікаво. Але намагалася робити не так, як усі, а по-своєму.
— На гуртку флористики ми створювали янголів, — ​пригадує. — ​Треба було підготувати п’ять таких фігурок. Я замість них принесла двох балерин з тоненькими ніжками і отримала «на горіхи». Зате на виставці-ярмарку вони продалися першими.
Іванка — ​такий собі енер­джайзер. Вона весь час чимось зайнята, в неї маса цікавих ідей. Навчаючись в училищі, а потім в Інституті мистецтв, чим тільки у вільний час не займалася. Працювала з онкохворими дітками, брала участь у волонтерських проектах, виставках, майстер-класах і створювала ляльки. Перша її робота — ​Марта. То був подарунок подрузі. Робила її так, як підказувала інтуїція. Інтернету тоді ще не мала, тож не було де шукати підказки. Виготовила з підручних матеріалів, обрізків тканин. Вона відрізнялася від тих, що створює нині, — ​не мала підставки і могла рухатися. Але коли побачила блиск в очах подружки, то зрозуміла, що догодила. 
Для себе тоді ж і вирішила: що хто б не говорив, а вона таки займатиметься лялькарством (викладачі вишу та батьки нерідко дорікали їй, що рукотвори — ​це не серйозно, на хліб ними не заробиш). Звісно, ляльки спершу не приносили прибутку. Дівчина робила їх для свого задоволення, виставляла в інтернеті. Зрідка виходила на вулицю і продавала за копійки. Але, каже, що в неї не було вибору. 
Після закінчення вишу довелося перепробувати кілька професій, у провінційному Луцьку знайти роботу за фахом непросто. Тож Іванка вирішила зробити своє хобі професією. Зачинялася на горищі й творила. І поціновувачі її авторських робіт таки знайшлися. Замовники самі почали шукати контактів із нею, хвалили її вироби. Це окрилювало. А якось до неї на вулиці підійшов чоловік і порадив обзавестися патентом. Інакше, мовляв, твою ідею хтось присвоїть. Тож нині Іванка має його. Чекає на ще одне свідоцтво про авторське право (зареєструвала унікальний каркас для ляльок). 
А в її розумній та ініціативній голівці вже крутиться купа нових проектів. Мріє виготовляти сумки та аксесуари для художників. А ще — ​про власну студію-магазин, де можна було б продавати вироби. До речі, одна з мрій вже здійснилася. Ляльки Іванки вийшли у телепростір, ожили в проморолику Луцької анімаційної студії. І невдовзі їх побачать волинські глядачі, а там, дивись, і всієї України.