«Як піймають там «сябрики», то беруть усіх за «зябрики»

У поліській глибинці проживає чимало не відомих широкому загалу талантів. Про них знають тільки родичі та односельці. Нещодавно на нараді з поштарями Рокитнівського району почув про таку людину — листоношу, який складає гуморески та вірші.

— Напишіть про нашого колегу Івана Маринича із села Березове. У нього байки не гірші, ніж у Павла Глазового, — ​розповіли мені.

— Як його знайти, дайте хоча б номер телефону, — ​відразу зацікавився самобутнім гумористом.

— Та він сьогодні на нараді в нашому залі, — ​почув у відповідь.

— Усі мої гуморески — ​це правда, взята з нашого реального життя, тільки треба вміти її побачити, — переконаний самодіяльний поет. Він упевнений, головне — ​написати першу строфу, а далі слова самі лягають на папір.

А Іван Васильович на прохання жінок–поштарів прочитав напам’ять свою оригінальну гумореску про нелегку долю сільського листоноші–п’яниці. Колеги підтвердили, що вона написана про реального персонажа. Автор же за цей твір ще й премію отримав від керівництва. Так ми познайомилися з березовським поетом.

Іван Маринич — ​білоруський українець, бо народився в селі Вельє Брестської області. Згодом батьки переїхали в Березове Рокитнівського району. Писати жартівливі віршики він розпочав ще у школі. З 1975 року, повернувшись після служби в армії, працював на пошті. Хоч нині 64–літній Іван Васильович вже на пенсії, але допомагає синові, який замінив батька й також став листоношею.

— Усі мої гуморески — ​це правда, взята з нашого реального життя, тільки треба вміти її побачити, — переконаний самодіяльний поет. Він упевнений, головне — ​написати першу строфу, а далі слова самі лягають на папір. — ​Стараюся відразу зафіксувати, бо можна забути. Маю чималий конспект — ​звичайний загальний зошит, у який записую свої байки, гуморески та вірші. Часом родичі або односельчани просять написати до якогось свята чи ювілею. Коли йдемо на гостину, то обов’язково готую римоване вітання.

Відгукується листоноша й на злободенні події, котрі хвилюють місцевих жителів. Більшість селян живе завдяки дарам природи: збирають чорниці, гриби та журавлину, яку тут усі називають «клюквою».

— Оскільки село Березове майже на кордоні, — ​каже чоловік, — ​то для нас уже неодноразово закривали прохід в білоруські ліси, я і про це написав.

І починає читати, як прикордонники сусідньої країни затримують українців:

— Як піймають там «сябрики», то беруть усіх за «зябрики».

Загалом в Івана Маринича понад 40 гуморесок на різні теми.

— Люблю творчість Степана Руданського та Павла Глазового. Але найбільше мені подобаються гуморески українського поета–сатирика Степана Олійника. Хоча написані вони давно, але досі не втратили актуальності. Вперше я їх почув ще у 17 літ. Чимало творів вивчив напам’ять і можу вам почитати, — ​пропонує Іван Васильович. І розпочинає декламувати знамениту колись гумореску «Дочка і невістка».

У сільського поета двоє дорослих синів і дві доньки. Усі живуть у Березовому і мають сім’ї. Тішиться дід Іван десятьма онуками. Нині вже на їхнє прохання доводиться творити. Нещодавно попросили, щоб написав віршований «Лист на фронт нашим захисникам». Іван Васильович цитує серйозний патріотичний вірш, у якому слова ніби молитва за Україну, за Донбас.