…Бо серцю треба дива
Господи, ти повна ідіотка? Ти що — впала і головою об землю вдарилася? — кричала на Ганну її найкраща подруга Сніжана. – Як могла так вчинити? І як могла повірити, що тебе, побиту й полатану життям жінку, може вподобати ось цей американський красень-військовий. Ти коли останній раз температуру міряла і в дзеркалі себе бачила? Вставай, вставай, ходи, глянеш на себе, красуню, — вона вхопила заплакану жінку за руку й потягла до трюмо. — Ну, дивись, і де тут Попелюшка, перетворена феєю на принцесу. Бачиш? То покажи мені. Може, я сліпа
Ганна таки глянула в дзеркало. Картина й справді була невтішна. На неї дивилася жінка, стомлена життям, а зараз ще й розпачем від втрати величезних, як для Ганни, грошей, які вона позичила в банку. Невисока, заповна навіть як для своїх п’ятдесяти п’яти років. Бліде обличчя, довгуватий ніс, не надто густе волосся. Одним словом, не модель.
— То чим же ти думала, красуне, – продовжувала знущатися з жінки подруга, – коли повірила в заморську неземну любов. Забула, скільки тобі років? Он стільки молодюсіньких дівчат не можуть собі знайти простого порядного чоловіка для шлюбу, а ти, диня перестигла, вирішила, що можеш підкорити серце самого американського генерала?
Ганна не відповідала, продовжуючи тихенько схлипувати. Не могла ж вона сказати Сніжані: так, так – вірила. Адже стільки разів бачила, як містом ходять такі пари, в яких чоловік красень, а жінка зовсім негарна. Або ще – пішла ледь чи не мода, що жінка якщо не значно старша від чоловіка, то принаймні на кілька років. То хіба вона, Ганна, гірша? Вона не потвора, не алкоголічка, не наркоманка, не жінка легкої поведінки. Смачно готує, квартиру тримає в чистоті. То ж серце й повірило в диво.
Ганні він уже приготував подарунок – перстень з алмазами. То ж коли «кур’єр» доставив «подарунок», сказавши, що потрібно заплатити тисячу доларів, Ганна притьмом помчала до банку, щоб, відкривши коробку, мало не зомліти: перстень там був – біжутерія, щедро всипана білими скельцями.
А подруга не вгавала. Її слова падали на плечі жінки лопатами холодного снігу.
— Ти ж навіть замужем жодного разу не була. Вибач, що нагадую про це, але… Як же ж можна було повірити, що поведе тебе під вінець генерал, всипаний нагородами, як пиріг маком, якщо тут, у нашому великому місті, ніхто й ніколи не покликав на побачення?
— Бо я не раз була свідком того, як українські жінки у значно старшому, а то й навіть пенсійному віці, поїхавши на заробітки до Італії та Німеччини, виходили заміж за заможних пенсіонерів. І ті не дивилися ні на красу, ні на фігуру, ні на вік.
— Так ті кавалери навіть за їхніми мірками були старезні, а за нашими – якщо й живі, то такі, що ледве дихають через мільйони болячок. А тут на фото – красень: стрункий, високий, білозубий, пишноволосий. Як можна було взагалі повірити, що такий бравий козак з кілограмовими медалями на грудях взагалі шукатиме собі жінку для життя на сайті знайомств? Чи ж Америка маленька, як село, чи в ній усі жінки перевелися? Та таким, як він, жіночки проходу не дають. А ти думала, він до них носом крутить, ніхто не годиться. І тут на – щастя – в лотерею виграв, бо тебе зустрів. Як же ж ти дала себе обдурити? – нарешті поцікавилася подруга суттю справи.
Усе й справді до чорної хвилини обману здавалося тим чудом, якого прагне серце кожної жінки. На один із відомих сайтів знайомств, на якому щойно зареєструвалася Ганна, прийшов лист від начебто американського генерала, який нібито перебуває зараз в одній із гарячих точок планети. Мужчина відзначив тонкі риси жіночого обличчя, похвалив форму носа (грецький профіль). Написав, що його робота має секретний характер, тому не може розмовляти на відео в Skype. Вони листувалися місяць, Ганна вже могла без словника прочитати й написати деякі англійські фрази.
І тут прийшло щастя: генерал повідомив, що він приємно вражений людськими якостями жінки і пропонує стати його дружиною. Тим більше, строк його служби вже закінчується. То ж і будуть вони проживати не будь-де, а в самому Нью–Йорку в його особняку, їздити в дорогому авто (фотографії генерала поряд з будинком і машиною додавалися). А самій Ганні він уже приготував подарунок – перстень з алмазами. Тож коли «кур’єр» приніс «подарунок», сказавши, що потрібно заплатити тисячу доларів, Ганна притьмом помчала до банку, щоб, відкривши коробку, мало не зомліти: перстень там був – біжутерія, щедро всипана білими скельцями.
Подруга вислухала, обняла, пустила й собі сльозу. Порадила триматися й пішла. Поплакавши, Ганна вирішила вийти надвір, трохи пройтися.
— Добрий день, – почулося в неї за спиною. – Вибачте, що зупиняю вас.
Це був сусід з іншого під’їзду. Вдівець.
— Я не маю жінки вже п’ять років. Чув про вас тільки хороше. Знаю, що маєте золоте серце. Чи не спробувати б нам пожити разом? Може б, з того вийшло щось путнє?
… Їхнє весілля було скромним, але веселим. Подруга Сніжана обняла Ганну й довірливо сказала:
Виявляється, диво таки може бути, коли в нього по–справжньому віриш!
Sandra OLEK
