Не проросли яблуні зернята на грудях повстанця

Він на Любешівщині був легендою. Одним із тих вояків УПА, хто до останнього тримав у напруженні «компетентні» органи. Розпустивши бойових побратимів, повстанець ходив сам. Знав у місцевих лісах кожне дерево. Мав потаємні схованки з продуктами та одягом, які його не раз виручали, а то й рятували.

Краяни досі достеменно не знають, яку мету мав цей хоробрий чоловік, з’являючись то в Любешові, то в Камені–Каширському. Адже будь–хто може йти в атаку з товаришами: хтось виручить, дехто прикриє. А тут один — і проти багатьох. Про ціль його ходінь лісами можна лише догадуватися. Здогадкою по­ділився колишній червоний партизан Андрій Грицюк. Він вважає, що «Орел» був розвідником в українських повстанців. Можливо, тому йому вдавалося ще довго після війни переховуватися від енкаведистів.

«Орел» буквально насміхався з НКВД: заходив у людні місця, обідав в їдальнях і лишав записку: «Тут був «Орел».

Вони добре знали, що він родом із Седлища Любешівського району, звати його Степан Трусевич. Нині же, напевно, не дізнаємося, як він працював, які дані збирав, як і ким відправляв грипси. А ось кілька історій про його зухвалі вчинки дійшли до наших днів. «Орел» буквально насміхався з НКВД: заходив у людні місця, обідав в їдальнях і лишав записку: «Тут був «Орел».

Знаючи, що в повстанця є брат, енкаведисти «опрацювали» його. На братовому обійсті встановили кнопку тривоги. Щойно Степан з’явився, як той натискав її. Але мучило сумління: рідного брата віддаю катам. Тому зізнався «Орлові», мовляв, рятуйся. Двічі повторювати не довелося: повстанський розвідник усе зрозумів і вмить зникнув. Озброєні енкаведисти з’явилися швидше, ніж сподівався «власник» кнопки. Щоправда, він устиг намовити малого, аби той сказав «дядям», що то він знайшов цяцьку і натиснув. «Дяді», здається, повірили і поїхали ні з чим.

Про іншу пригоду з «Орлом» розповідав колишній водій районного відділення «компетентних органів» Василь Божко. Якось він возив на потяг у Камінь–Каширський одного офіцера. Лісовою дорогою повертався додому. Раптом на дорозі, ніби з–під землі постав чоловік. Довелось зупинитися. «Що, начальника в Камінь на поїзд возив? Підвези й мене», — сказав незнайомець і сів у машину. А згодом попросив чи наказав зупинитися. «Приїдеш — скажеш своїм, що підвозив «Орла», — мовив і зник. Дорогою водій думав: казати начальству про оказію чи ні. Вирішив, що краще сказати. За лічені хвилини автомобіль з озброєними людьми мчав до місця пригоди. Та «Орла» там годі було шукати.

Він знав, що за ним полюють, але на якийсь час перехитрив усіх. Покінчивши з небезпечним лісовим життям, повстанець знайшов прихисток у двох сестер–хуторянок біля села Морочне, що на Рівненщині.

Ночами Степан працював на господарстві. Став відчувати, що будь–яка робота дається йому важко, тіло пітніє. Де й поділися колишні м’язи! Навіть посилений догляд та лікування домашніми засобами не допомагали. Усі розуміли, що жити «Орлу» залишилося зовсім недовго. Тож готувалися до сумного дня. Степан розповів, де його поховати, на яку глибину закопати. Просив, аби одягти в добряче поношений, але чисто випраний френч. Йому, селянському синові, дуже хотілося, щоб на могилі росло деревце. Адже про хрест годі було й думати. Тому чоловік вклав у нагрудну кишеню френча три насінини яблуні, надіючись, що бодай одне проросте, і на його могилі ростиме яблуня. Так і зробили, коли «Орла» не стало. Зверху на свіжоскопану землю наклали гною, аби замаскувати.

Проте хтось все ж доніс про повстанця та його могилу. Це було в 1970–х роках. На слід «Орла» вийшов уже не НКВД, а КДБ. Кадебісти кинулися ловити підпільника і рятувати честь мундира. Налякані жінки розповіли, де він ховався. «Орел» зробив у їхній хаті подвійну стіну і у тому проміжку помістив ліжко, де й проводив дні, місяці роки син України. Вхід у криївку закривався шафою.

Могилу розкопали, ідентифікували останки повстанця, знайшли і непророслі яблучні зернятка.

Довідка «Волині–нової»

Степан Трусевич народився 1914 року на хуторі Акулове, що поблизу села Седлище Любешівського району. Мав псевда «Орел», «Прохор». Із 1943–го — командир сотні округи Січ. З 1945 року — референт СБ Любешівського районного проводу ОУН. Улітку 1948–го перейшов у Зарічненський район Рівненської області. Станом на вересень 1953 року діяв у Зарічненському районі та Івановському районі Брестської області. Помер 1956–го від туберкульозу на хуторі Заболоття Івановського району.

Валентин ПОЛІЩУК.