«Саша незвичайно попрощався з дітьми»

«На цьому фото ми ще всі разом»

Під час телефонної розмови Наталія Бойко, яка живе у селі Сопачів Володимирецького району на Рівненщині, погодилася на зустріч із ведучою рубрики «Любить! Не любить». І я їй щиро вдячна за це. Адже зрозуміло, як боляче говорити про сім’ю, в якої передчасно обірвалося одне крило. На видному місці в кімнаті в оселі Бойків — фотознімок, який відразу привертає увагу. Здогадуюся, що це світлина, де родина в повному складі. Помітивши зацікавлення, Наталія каже:

Я не сама — Бог із нами. Віра мені допомагає. Якби не Господь, то можна було впасти у відчай. А так я вранці прошу Його, щоб дав сили, а ввечері дякую за прожитий день.

— Ця фотокартка зроблена за півроку до того, як не стало чоловіка. На ній ми всі разом. Знімок мені особливо дорогий, бо це Саша сам захотів, щоб уся сім’я сфотографувалася. До цього в нас були світлини, на котрих ми то з трьома, то з чотирма чи п’ятьма дітьми. А торік у лютому чоловік якогось дня запропонував, щоб усі зібралися, — «нехай буде така пам’ять». І це єдиний знімок, на котрому тринадцять синів і дочок. І тато ще з нами… Живий…

 Хворів Олександр більше п’яти років. Мав ту страшну хворобу, яка не зважає, що людина така молода, що в неї сім синів і шість дочок, яких треба піднімати, як мовиться, на ноги. Жінка розповідає:

— Бог дав так, що гострий біль не мучив Сашу — тож знеболювальні ліки, які йому виписали і я мала колоти при потребі, так і не знадобилися. Ось тільки слабкість була. Кілька днів чоловік уже не розмовляв, але був при свідомості. Помер удома. До останньої хвилини сиділа біля нього — він так захотів, щоб тільки я була з ним, коли від нього відходило життя.

«У добрих справах пізнавали одне одного»

Вони обоє — сопачівські. А познайомилися на зібранні в Домі молитви. Олександр ріс у сім’ї, де всі були парафіянами Церкви християн віри євангельської п’ятидесятників. А батьки Наталії — православні. Та сталося так, що вона ще дівчинкою, у класі шостому чи сьомому, пішла перший раз на зібрання.

 — І мені сподобалося в Домі молитви, — пригадує жінка. — Духовне життя молоді вразило.

Це потім вона зможе сама собі сказати, що сталося це не випадково. То був шлях до того, аби познайомитися з майбутнім чоловіком, який на три роки старший від неї. Коли мова зайшла про те, як довго вони зустрічалися до весілля, то прозвучала така фраза:

— Якщо ви побачення маєте на увазі, то їх у нас і не було. У нашій церкві молодь разом проводить час. Ми співаємо в хорі, відвідуємо хворих одновірян, у міру сил і можливостей допомагаємо їм.

Ось так у різних життєвих ситуаціях, коли є нагода побачити, наскільки людина добра, порядна, вони відкривали для себе одне одного і те, які погляди мають на сімейні цінності. Наталія небагатослівна у спогадах про той період у їхньому житті, коли вони вирішили одружитися і попросили в пастора, а потім і в батьків благословення на шлюб. Їй боляче вертатися до цих днів, бо Олександра вже нема. У неповні 43 роки пішов він із життя. Я прошу вибачення, бо розумію, як важко жінці згадувати їхнє весілля, початок подружнього життя. Наталія розповідає:

Пам'ятне фото із дня весілля.

— Одружувалися ми 25 жовтня 1998 року. Це ж знаєте, який був непростий час — сукню для урочистості брала напрокат у Кузнецовську. А гостей було багато, бо родини в обох чималі.

Я бувала на весіллях п’ятидесятників. Мене приємно вражало, що горілки ніхто не п’є, але й без цього весело. І, судячи зі слів моєї співрозмовниці, в них теж було гарно все організовано. Хлопці й дівчата співали, декламували вірші, як мовиться, до теми дня. Зичили всі молодятам миру, здоров’я, добробуту, благополуччя. Щодо добробуту, то свого куточка, де можна було б звити сімейне гніздо, Бойки не мали. Жили спочатку рік у батьків Олександра, потім стільки ж — у Наталчиних (до них перебралися вже коли свій дім будували, щоб ближче було). У 2001 році, в травні, перейшли у свою нову оселю. Правда, ще тільки дві кімнати викінчили, і кухню. Тоді в них було двоє дітей — син і донька. Всіх інших у власній хаті виколисували.

Мова заходить про те, чи думала Наталія та її чоловік, що матимуть стільки дітей. І з приводу цього жінка каже:

— Я знала, що буде стільки, скільки Господь дасть.

І Бог дав тринадцять синів і дочок. Наталія називає їх поіменно: Олександр, Оксана, Міша, Таня, Роман, Оля, Віталік, Леся, Інна, Вадим, Андрійко, Аліна, Павлик. Щороку, починаючи з 1999–го, з’являлися на світ діти. Лише у 2009 році була перерва. Наймолодший народився у 2013–му, коли Олександр уже був хворий, і обоє розуміли, що залишаться сини і дочки на Наталію.

«Під час хірургічного втручання може бути миттєва смерть»

Олександр Бойко працював водієм у колгоспі, потім — у лісництві, був кочегаром у школі. Наталія теж ще у 2014–му, як найменший Павлик трохи підріс, виходила на роботу (у сільській раді працювала прибиральницею). Але коли чоловік захворів, то вже не було як покидати хату — розрахувалася.

— Саші поставили страшний діагноз, — каже жінка. — У Рівне до лікарів зверталися, у Київ їздили. Але медики нічим не могли зарадити. Якось почули, що при хірургічному втручанні може бути миттєва смерть, оскільки є ймовірність пошкодження аорти. А при консервативному лікуванні ще, мовляв, поживе декілька років. Ризикувати ми не стали — вибрали другий варіант.

Чоловік, певно ж, знав до чого йдеться, розумів, що його може не стати і дружина залишиться з тринадцятьма дітьми. Коли про це зайшла мова, Наталія висловилася так:

— Ми цієї теми старалися не зачіпати. Але ж ясно, що Саша — не мала дитина. Він добре знав, яка в нього недуга.

Це непросто овдовіти так рано, та ще й, маючи на руках 13 дітей.

І за якусь мить жінка вже про інше говорить — про те, що їй приємно згадати:

— Про Сашу можна сказати тільки хороше. Він був добрий чоловік, турботливий батько. Такого не було, щоб на мене кинув дітей, — завжди допомагав. Як і виявили хворобу, то якийсь час, поки почувався нормально, ще працював і вдома за хазяйством дивився, за кермо трактора сідав. Техніку ми купили «беушну» — навіть без кабіни. Це вже чоловік із синами доробляв. Гектар поля треба чимось обробляти. Неповних 19 років ми прожили у парі. Я ніколи не пошкодувала, що саме Саша став моїм чоловіком, батьком наших дітей. Якщо і є жаль, то це за тим, що так рано його не стало. Що ні я, ні хтось інший не міг зарадити втраті. Ніхто не ставив питання: як дасть Бог, так і буде. Коли чоловік захворів, ми його, як могли, рятували. А це дорого. Самі б не потягнули — церква допомагала, друзі.

— Страшно було залишатися самій? — звертаюсь до жінки і чую у відповідь:

— Не зовсім… Я ж не сама — Бог із нами. Віра мені допомагає. Якби не Господь, то можна було впасти у відчай. А так я вранці прошу Його, щоб дав сили, а ввечері дякую за прожитий день, кожну мить.

А ось стосовно того, що, втративши батька, сини й дочки, мабуть, ураз подорослішали, Наталія сказала:

— Це сталося ще раніше. Як чоловік зовсім занедужав і по хазяйству не міг нічого робити, то сини знали, коли треба косити і заготовляти сіно для корівки, коня на зиму. Ще поки батько і здоровий був, то в нашій сім’ї кожен мав свої обов’язки. І тепер шестеро старших можуть корову подоїти, коли мене вдома нема, — це і хлопці, й дівчата. Дочки до кухні навчені. Не скажу, що все вміють (на це може і життя не вистачити), але те, що найнеобхідніше, — освоїли. І хліб спечуть, печиво, і зварять. Я не переживаю, коли десь їду, що діти без обіду залишаться.

У багатодітних сім’ях мусить так бути. Бо ж у мами лише дві руки на тринадцять, як у сім’ї Бойків, синів і дочок. І коли молодші сестричка чи братик народжувалися, то старші ставали няньками.

«Не залишені ні Богом, ні людьми»

Розмовляли з Наталією в тій хаті, яку вони збудували з Олександром, одружившись. Тут чотири кімнати, кухня, ванна. Жінка розповіла:

— Думали із Сашком підняти другий поверх, бо ж діти попідростали. Але захворів чоловік, то з цими планами змушені були попрощатися. Вони стали дрібницею — це ніщо порівняно з бідою, що прийшла до нас. І ремонту навіть не робили в хаті. Гроші йшли на лікування, а треба ж дітей одягти, нагодувати, у школу відправити. У нас зараз одинадцять учнів! Добре, що соціальна допомога на дітей є від держави, а тепер — і по втраті годувальника — до повноліття.

Новий дім Наталія обживатиме разом із дітьми.

А таких неповнолітніх у них — дванадцять. Лише найстаршому Олександру, якого колись назвали на честь батька, дев’ятнадцятий рік. Коли ми тільки прибули в село і розпитували, де живуть Бойки, то принагідно почули, що для родини, яка залишилася без глави сімейства, дім новий будують. І ми його побачили. Він поряд із хатою, в якій виростають діти. Гарна, простора споруда серед зелені садка. А ось щодо того, коли дім має бути готовий, хто його будує, Наталія порадила поговорити із пастирем Миколою Федіною. Що ми згодом і зробили. Микола Федорович розповів:

— На будівництво будинку для Бойків наша Церква християн віри євангельської п’ятидесятників збирає гроші. Є пожертви і від громади вірян із США. Торік восени приступили до роботи. Плануємо до зими завершити. Стараємося, щоб так і було, хоч багато залежить від того, як надходять кошти. Ми завжди допомагаємо людям, які опинилися в біді. Свого часу погорільцям підсобляли, тепер ось — багатодітній сім’ї.

…Наталія, котру ми сфотографували на фоні будови, сказала:

— Я ще сповна не відчула, що це наш дім. Але дуже вдячна за турботу…

Воно й зрозуміло — поки що в цьому домі нема тепла родини Бойків. Ось коли обживуться, коли кімнати наповняться дитячим гомоном, тоді він стане їхнім. Мине час, і Наталія видаватиме заміж дочок, женитиме синів, радітиме онукам. Шкода жінці, що всього цього не побачить її Саша.