Літопис Самійла Пілата

Закономірним результатом цієї кропіткої праці стала солідна книга «Промінь минулого сонця» — ​збірка документальних нарисів від ординських часів до розвалу Союзу — ​про село Корост Сарненського району Рівненської області та його мешканців

До 16 літ — ​босоноге дитинство без чобіт
Думаю, зовсім не випадково його звати так, як знаменитого українського літописця Самійла Величка. «Саме ім’я зобов’язує», — ​кажу моєму герою. Він лише усміхається, але погоджується й пояснює, чому так називається книга.
— Ріс я босим до 16-річного віку. Мої ноги не боялися ні бур’янів на лузі, ні стерні на полі, ні соснових шишок у лісі, — ​пригадує мій співрозмовник, і я переконуюся: пан Самійло — ​направду майстерний оповідач. — ​Підошви стали товстими й майже не чутливими до болю. А ось вранішня роса моїм ногам дошкуляла, адже п’ять років із ранньої весни і до перших заморозків пас величезну отару овець. Коли бачив, як пробивається сонячний промінь, біг до нього на долину, аби зігрітися. Не завжди це вдавалося. Знову набігала хмара й закривала сонце. І тоді, ображений, я звертався до неї: «То через тебе, хмаринко, утік промінь минулого сонця». Отак уперше народився цей вислів.

Як згадує пан Пілат, він взував ликові постоли, коли вже випадав сніг. Щоправда, їх вистачало на кілька днів. Тому найзаповітнішою мрією сільського пастушка були чоботи. У 1947-му Самійло з батьком Михайлом рушили пішки в Костопіль на ринок, бо сподівалися купити там якесь взуття для хлопчака. Обійшли всі крамниці, але нічого не знайшли й уже збиралися повертатись додому. Несподівано зустріли якогось дядька, що продавав справжні кирзові чоботи.

Ви нині не можете уявити радість 13-річного пацана, який уперше в житті отримав фабричне взуття.  

— Вони були трішки на мене величенькі, але це дрібниці. Головне, що батько їх купив, — ​продовжує літописець. — ​Ви нині не можете уявити радість 13-річного пацана, який уперше в житті отримав фабричне взуття. Я був на сьомому небі від щастя! Але свято моє тривало лише кілька днів — ​до першого дощу. Мої чоботи розкисли й відразу розлізлися. Кирза була старою, а підошва зроблена з картону. Знову пішли в хід постоли. І тільки у 1950-му, коли мені виповнилося 16 літ, я нарешті взув справжні черевики. Так закінчилося моє босоноге дитинство, — ​усміхається Самійло Пілат.
Після служби в армії він закінчив сільськогосподарський технікум, а згодом — ​інститут у Дублянах, працював головним бухгалтером у колгоспі імені Шевченка в рідному селі Корост. Коли розпочалася горбачовська перебудова, поринув у вир громадського життя. Нині 83-річний пан Самійло пишається, що свого часу створив найбільший сільський партійний осередок Народного Руху України.

Видання присвячене землякам — воякам ОУН–УПА
Із дитинства він любив слухати розповіді старших про давні часи, ретельно розпитував та запам’ятовував подробиці. Вже у студентські роки дуже серйозно зацікавився саме місцевою історією та краєзнавством. А записувати сільські оповіді пан Самійло вирішив, коли йому виповнилося 50 літ. Тоді ще жило чимало безпосередніх очевидців Другої світової війни та родичів учасників національно-визвольних змагань. Завдяки цьому народилися розділи «Корост — ​село повстанське» та «Капітончик» — ​про нескореного героя Тимофія Чижа, який боровся з совєтами до 1953 року.
Дослідник склав детальний список місцевих патріотів та репресованих селян. У літописця є кілька великих «амбарних» книг. Туди він занотовує відомості про односельчан. Коли хтось цікавиться своїм родоводом, то приходить до Самійла Пілата.
— Шкодую, що почав робити записи занадто пізно, — ​сумно зітхає. — ​Але так кажуть усі краєзнавці. От якби раніше… Та добре, що взявся, й за ці роки зібрав чимало інформації. Тому хочу порадити молодим і допитливим: ​розпочинати ніколи не пізно. Коли накопичився чималий обсяг матеріалів, мені хотілося своїми знаннями поділитися з людьми. Взявся впорядковувати книгу. Вона присвячена моїм землякам — воякам нескореної армії ОУН–УПА. Коли став міркувати, як її назвати, пригадав босоноге дитинство й свій вислів. Адже їхнє коротке, але яскраве життя, що спалахнуло й погасло в темряві, було як промінь минулого сонця. Тому своїм головним завданням вважаю зберегти пам’ять про наших героїв.
У 2015-му завдяки спонсорам — ​сільському голові Короста Олександру Климцю та керівникові сарненської районної «Свободи» Володимиру Банацькому — вийшла книга тиражем у 500 примірників.
Я дуже ціную такі краєзнавчі видання, адже ніхто краще за автора не знає місцевих реалій. Повернувшись із цього відрядження, на одному подиху прочитав подаровану книгу. Там є такі яскраві оповіді, котрі варті того, щоби про них дізналася вся Україна. Ми домовилися із Самійлом Пілатом, що обов’язково їх оприлюднимо. Тому можу впевнено стверджувати: «Промінь минулого сонця» бухгалтера-історика ще довго зігріватиме допитливі душі майбутніх дослідників. Якби сільський інтелігент не зібрав та не видав ці документальні нариси, нащадки й не знали б про драми та трагедії старовинного поліського села Корост.