«Це ж не курка – вона не жирна!»
Сергій ХОМІНСЬКИЙ, доцент кафедри соціальних комунікацій Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки
Робота журналіста зовсім не така романтична, як може здаватися зі сторони. Або як могло здаватися (і здавалося!) тобі самому років десь у 15–16.
Але вона таки приголомшливо прекрасна! Щоденним рухом, новими завданнями, знайомствами, враженнями і, звісно, спогадами. Зокрема, про людей, яких уже давно немає з нами…
Ну от хіба забудеш свій перший стрибок із парашутом: редакційне завдання (оплачене газетою!) ще зовсім юному тобі – студентові–журналістові!
Чи як загубився–відстав від групи колег–журналістів на території недобудованого Донецького аеропорту (вибачайте за натуралізм, відлучився «припудрити носика») – ще до появи триклятої «ДНР» та героїчних кіборгів. І як пережив там якусь незбагненну панічну атаку, причини якої потім довго не міг зрозуміти…
Або заходиш у кабінет до начальника і ледь не присідаєш від почутого:
— Хомінський, завтра братимеш інтерв’ю в митрополита Київського та всієї України!
Мало не всю ніч посилено готуєшся, складаєш орієнтовний список запитань, б’єшся навіть над проблемою: а що краще вдягнути на зустріч із таким особливим співбесідником?!
І ось ти вже сидиш у митрополичій резиденції на території великої християнської святині. Вже не студент, але журналіст ще таки «молодий». Сам на сам із людиною, до якої прийнято звертатися не інакше, як «Ваше Блаженство». Дивуєшся з його мудрості та простоти, дипломатичності та щирості…
А коли червона кнопка «запису» на твоєму радійному диктофоні таки гасне, відвертості стає ще більше. Зокрема, у відповіді на запитання щодо перспектив подолання церковного розколу в українському православ’ї. Виявляється, що на рівні керівництва українських церков… ніякого розколу немає й ніколи не було. Аби лиш не завадили «зовнішні сили» (як згодом з’ясується, тоді таки завадили – віритимемо, що вийде нині)…
Нарешті ти захоплено дякуєш за інтерв’ю, подаровану ікону і вже збираєшся «відкланятися», а з вуст сивочолого «дідуся» геть несподівано для тебе звучить пропозиція:
– Інтерв’ю записали – можна й повечеряти! Ходімо на кухню, подивимося, що там є у холодильнику. Бо своїх помічників–семінаристів я вже відпустив – у них там завтра якийсь важливий екзамен.
Ти нарізаєш на дощечці помідори, солодкий перець, кусень твердого сиру та печериці (усе, що знайшлося в митрополичому холодильнику) – а Його Блаженство ретельно перемішує те все на пательні дерев’яною лопаткою.
«Закуска» пахне просто дивовижно, а митрополит Київський і всієї України якось напівжартома–напівсерйозно запитує:
— Що пити будемо – коньяк чи горілку? – і, підморгуючи, додає: – Горілки є цілий ящик, а коньяку – лише пляшка…
— Ваше Блаженство, давайте тоді почнемо з коньяку! – не знічуюся я.
Але то все жарти. Години за півтори лишень тричі випиваємо грамів по 50. Товариська розмова між нами добре «клеїться» і без зайвого «підігріву».
Аж раптом у резиденції лунає дзвінок – ну от майже як у звичайнісінькій квартирі.
— Хтось прийшов – піду зустріну, – піднімаючись з диванчика зітхає предстоятель.
— Давайте пляшку сховаємо! – злякано–розгублено пропоную я.
— А це ще нащо?! Це ж не курка – вона не жирна!
