«А для своєї церкви я вишила хоругви, рушники…»

«Я нічого не продаю — ​хіба дарую і роздаю»

З Павлиною Борисівною ми зустрілися, коли були у відрядженні в Сопачеві. Сталося це завдяки підказці начальника місцевого відділення поштового зв’язку Валентини Гузоватої, у якої, сказала вона, робота така, що знає всіх односельчан. Жінка ця, у свої 72 роки вишиває і нитками, і бісером, і «взагалі дуже цікава» (до речі, передплатниця «Волині–нової»). А що потрапили до справжньої майстрині, то ми пересвідчилися, щойно переступили поріг оселі героїні. Враження було таке, що не в кімнату зайшли, а в якусь виставкову залу. На стінах — ​вишиті хрестиком великі килими, а ще рушники, картини на біблійні сюжети.

Коли в моду увійшло вишивання бісером, то і цю техніку Павлина Борисівна освоїла.

 Вишиванням (чи нашиванням, як частіше говорила Павлина Борисівна) захопилася ще з малих літ.

— Мати моя була любителькою цього заняття, — ​сказала жінка, коли мова зайшла про те, як-то свої перші хрестики нанесла на полотно. — ​І килими вона вишивала, і різну всячину. Якось я, а це в класі п’ятому чи шостому було, і собі спробувала, подумавши: «Невже не зможу?» Змогла!

Усі хатні оздоби зроблені власними руками.

А що потрапили до справжньої майстрині, то ми пересвідчилися, щойно переступили поріг оселі героїні. Враження було таке, що не в кімнату зайшли, а в якусь виставкову залу.

Відтоді й почалося. Якби сьогодні всі свої вишивки Павлина Борисівна позбирала, то виставку можна було б зробити. Років десять тому, коли вишивання бісером «стало модним», то і цю техніку вона освоїла. Ще й інших односельчанок навчила. Дізнавшися про це багаторічне заняття майстрині, кажемо, що, певно, і заробити можна такою своєю працею. Павлина Борисівна заперечує:

Коли в моду увійшло вишивання бісером, то і цю техніку Павлина Борисівна освоїла.

 — Та ви що… Які зарібки?.. Я нічого не продаю — ​хіба дарую і роздаю. Рідня у блузках, сорочках, вишитих мною, ходить. А для своєї церкви у Вараші хоругви вишила, рушники.

Так ми й дізналися, що Павлина Борисівна родом із колишнього Кузнецовська. За її пам’яті це було село Вараш. І тепер стару назву повернули. А місто стало тут, коли атомну електростанцію збудували. Двох синів і дочку виростили вони із чоловіком. На жаль, один уже трагічно загинув. Поховала жінка й батька своїх дітей. А через два роки після того, як овдовіла, вийшла заміж удруге — ​вже за сопачівця. Так і стала жителькою цього села. Через 19 літ знову овдовіла. П’ять років, розповідає, чоловік був прикутий до ліжка — ​«доглядала його, як малу дитину до самої смерті».

Сотні вишитих робіт — ​це ж яку любов треба мати до цього заняття?! І то при тому, що, як ми довідалися, у жінки з дитинства проблеми із зором. Павлині було тільки 13 років, як заболіло ліве око, піднялася температура.

— Возила мене мати, — ​пригадує наша співрозмовниця, — ​до Львова, але око не врятували. Згодом в Одесі поставили протез. Потім у Київ їздила, коли треба було його замінити. І нині це пора робити, але вирішила, що вже так і доживатиму. Бо то ж усе гроші…

«Хочу побачити, як то далі буде в Україні»

Хоч те «доживати» зовсім не про Павлину Борисівну. Жінці 72, але вона не говорить, як можна почути від літньої людини: «А воно мені треба…» Їй потрібно і хліва старого розібрати, щоб «не стидитися через таку розвалюху» (новенького взамін уже поставила), й огорожу людську зробити, і вікна на пластикові замінити — ​«це ж тепліше буде, та й для ока гарніше».

І якщо ми йшли до Павлини Борисівни як до вишивальниці і «взагалі жінки цікавої», то сподівання ці справдилися. Ми почули від неї багато такого, що свідчить про її невгамовність, такий інтерес до життя, якого інколи молодим бракує.

Ця невгамовність — ​із молодості. Як тільки Павлина закінчила школу, то тітка, котра із сім’єю поїхала на Донеччину за вербуванням, покликала і її до себе. З іншими дівчатами–ровесницями подалася в незнайомий край. Хотілося, каже, побачити, як там люди живуть. Рік протрималася, працювала на фермі дояркою.

Три дівчини з Вараша там і залишилися, заміж вийшли, а вона повернулася додому. Як пригадує, батько, коли донька їхала на Донбас, дуже боявся, щоб війни не було. У нього спогад тривожний залишився, пов’язаний із його молодістю: як він подався на Волинь і до чехів найнявся на роботу, то Друга світова почалася.

— ​Біда на Сході України сталася, — ​каже жінка, — ​але аж тепер, більш як через півстоліття після батькових переживань.

Хоч і хвороби обсідають Павлину Борисівну, бо ж уже в літах, але про свої недуги вона з гумором говорить і духом не занепадає. І Бог їй у цьому, переконана, допомагає. До церкви у Вараш щонеділі ходить, бо ще й дякує там. А то треба встати раненько, три кілометри пішки пройти до села Бабка, аби на маршрутку сісти (із Сопачева якраз у неділю автобус не курсує). Як істинна патріотка, вона раділа, коли на її малій батьківщині відкрився храм УПЦ Київського патріархату. Про московську церкву жінка каже так:

— ​Нехай ходять люди у той храм, до якого душа лежить. Але ж нащо за «господіна Кіріла» молитися, коли ми знаємо, скільки наших дітей полягло на війні, яку розв’язала Росія і яку він благословляє? Ми ж живемо в Україні, тож рідне нам має бути близьке і дороге.

А ще Павлина Борисівна говорила:

— ​Хочу пожити і побачити, чи то буде в Україні краще. Хоч воно й зараз непогано — ​як на мене. Понад 40 років працювала я дояркою — ​дві з половиною тисячі пенсії заробила. При хазяйстві, навіть моєму маленькому, можна жити, вистачає — ​ще й на огорожу відкладаю. Не розумію тих, хто ходить сюди–туди без діла. Як то можна цілими днями нічого не робити?..

І в хаті порядок, і на городі — ​50 соток чистенькі.

 То не просто слова — ​варто подивитися, який город у Павлини Борисівни. П’ятдесят соток землі має, і кожен клаптик засаджений, прополений. І, як мовиться, не єдиним хлібом живе людина. Крім картоплі, городини, чимало місця відведено для квітів. Шкодує жінка, що вже перецвіли різновиди її півників, півоній, — «це ж така краса була!»

А ми прощаємося з Павлиною Федіною і дякуємо за те, що вміє творити красу й ділитися нею з людьми.