Для бойових побратимів, здатних знести чимало життєвих тягот, домовина з тілом товариша — найважча ноша, бо тисне не лише на плечі, а й на серце і душу.
«Дякую, Колю, ти вберіг мене… Повернусь на передову — «віддам» за тебе і за себе»
Останньою дорогою воїна Миколи Вільчинського
«Сину, ходім додому», — благала, обнімаючи найдорожчого у труні, почорніла від горя мама.
«Вставай, сонечко, вставай… Мамо, скажіть йому, щоб він встав», — голосила над домовиною, не тямлячи себе від горя, дружина загиблого на Сході України бійця Миколи Вільчинського Наталія
Це там, у тому пекельному вогні війни, їхній найкращий у світі син і чоловік був бійцем 24-ї окремої механізованої бригади. А в рідних Стариках півтора місяця тому Наталія народила коханому донечку Валерію. Ненька Леся Петрівна і татусь Григорій Полікарпович, сестра Марія, тітка Софія, яка обожнювала племінника, вся родина не переставала молитися, щоб якнайшвидше настав цьогорічний жовтень, у якому закінчувався термін Колиної контрактної служби.
Лише кілька днів тому дочекалися його на хрестини гарнесенької, як квітонька, півторамісячної донечки Валерії. Все на них було по-християнськи гарно і радісно, от тільки, кажуть, повертатися Миколі на Донбас цього разу було надто важко. Обмовився про це комусь із друзів лише словом та й поїхав на передову. А тим часом на Горохівщину до Вільчинських уже підкрадалася страшна правда про те, що вони не дочекаються свого Миколу живим.
…У Стариках усе того ранку було звично. Наталя, яка з Миколою облаштувала вже своє сімейне гніздечко, колихала дівчинку. Вільчинські-старші трудилися у своєму обійсті. В одну з тих хвилин, у які за плечима українських військовослужбовців вирувало мирне життя, в районі селища Новгородське на Горлівському напрямку близько 9-ї години ранку гранатометник Микола піднявся з окопу, щоб почистити зброю. Уже після похорону у військового комісара Горохівського РВК Михайла Коса, який одним із перших спілкувався із друзями загиблого, дізналася, як усе було.
Перша куля ворожого снайпера відірвала палець побратимові гранатометника, який ішов майже поруч. Микола став бинтувати рану хлопця, в той час ворог почав шалений артилерійський обстріл. Намагаючись змінити позицію, бійці піднялися. Снайпер вистрілив знову. Від того пострілу Микола хитнувся, бо куля влучила йому в плече. Від другої, що врізалася в тіло нижче бронежилета, впав на землю.
26-річний волинянин помер дорогою до госпіталю.
…Він ішов своїм життєвим шляхом з незмінною усмішкою на вустах. Ніби знав, що він буде коротким, ні на кого навіть у думці не тримав зла.
— Був добрим і щирим, щедрим на жарти з ровесниками і на слова поваги до односельчан, — розповідала з ніжністю, наче про вдячного сина, перемильський сільський голова Надія Маселко.
— Тьотю Людо, не переживайте, все буде добре. Купимо ми ту запчастину і відремонтую вам вашого котла, — заспокоював, усміхаючись, учительку-сусідку Людмилу Михалюк, яка бідкалася через поломку в газовій установці.
Тепер пані Людмила слізно пригадує, як Микола і його старша сестра Марія часто бували в її дворі. Діти любили бавитися в артисти, а коли у Берестечко приїжджав мандрівний цирк, Коля був першим із хлопчаків, хто допомагав ставити каркас, годувати звірів…
Де б не був, вирізнявся не лідерством, а дружелюбною і співчутливою вдачею, порядністю і доброзичливістю. Опиняючись і в незнайомому товаристві, відразу ж ставав його душею.
На узбіччях ридали матері, гіркі клубки сліз ковтали чоловіки, з дитячих рук під колеса автомобіля з «вантажем 200» падали квіти.
Після закінчення Берестечківської середньої школи обрав собі професію тракториста, здобувши її у професійно-технічному училищі № 27, а як прийшла пора, відслужив у ЗСУ. Армійську службу проходив у береговій охороні в Криму. Потому залишився там на заробітках. Працював у селі Кримському. Пройдуть роки, і назва цього поселення вдруге з’явиться у долі вже військовослужбовця Миколи Вільчинського. Тільки наступного разу то буде Кримське на обпаленій війною Луганщині. Його Микола відвойовував у складі мобілізованих під час третьої хвилі.
Він повернувся звідти до мирного буття, та коли півроку тому знову прийшов у військкомат, щоб укласти контракт для проходження військової служби у зоні бойових дій на Сході України, військовий комісар Михайло Кос аніскілечки не здивувався, знаючи, як цінував Микола Вільчинський бойове побратимство. «Іду до своїх, не можу тут більше сидіти, знаючи, що вони там. Уже зідзвонився з хлопцями, чекають», — лише й сказав тоді.
— А де ваш Микола? Невже знову пішов на війну? — почнуть запитувати жителі сіл берестечківської округи у працівників Берестечківської дільниці Горохівського відділення ПАТ «Волиньгаз», де чоловік працював слюсарем з експлуатації та ремонту газового устаткування, бо і їм запам’ятався фахівцем не лише із золотими руками, а й з добрим серцем.
…На передовій усі знали, що добряк Микола на псевдо «Лютий», яке дістав від побратимів за ненависть до ворогів, неабиякий ласун. З передач із дому він найперше діставав спечені матусею і дружиною смаколики, щиро ділився з усіма улюбленими пельменями, варениками, які Леся Петрівна і Наталка вмудрялися передавати замороженими серед пляшок із льодом.
«Для кого тушонка, а для Колі — згущонка», — жартували бійці і віддавали йому свій солодкий пайок. Мабуть, пригадавши ці зворушливі миті на бойових позиціях, на похороні один із бійців не втримається і купить пачку печива і згущене молоко. Для Миколи. Простого, людяного, товариського. Та не на стіл, а в його домовину…
Її на Горохівщину привезли у п’ятницю, 15 червня. Колону автомобілів на межі Луцького і Горохівського районів зустрічали голова районної ради Тарас Щерблюк, виконувач обов’язків голови райдержадміністрації Людмила Косюк, волонтери, активісти, представники громадських організацій. Із усіх сіл, розташованих неподалік траси Луцьк — Львів, виходили, виїжджали їх мешканці. На узбіччях ридали матері, гіркі клубки сліз ковтали чоловіки, з дитячих рук під колеса автомобіля з «вантажем 200» падали квіти. Над Терешківцями у небо линуло жалісне «Плине кача…»
У Горохові Колю чекали згорьована родина і земляки. Від Свято-Вознесенської каплиці декан Горохівського деканату, настоятель Свято-Вознесенської церкви отець Андрій Сидор і священнослужителі УПЦ КП провадили гріб до пам’ятного Хреста борцям за волю й незалежність України, де відбулася панахида.
Співчуття родині покійного висловили отець Андрій Сидор і голова районної ради Тарас Щерблюк.
Заплакане Берестечко зустрічало свого краянина. На головній площі міста панахиду очолив благочинний Берестечківського благочиння, настоятель місцевого Свято-Троїцького собору УПЦ отець Дмитро Петрущак. Перемильський сільський голова Надія Маселко і берестечківський міський голова Валентина Залевська висловили родині співчуття.
…Ніч із 15 на 16 червня 2018 року була для Миколи останньою в рідній світлиці. Після панахиди у Свято-Троїцькому храмі героя похоронили на берестечківському цвинтарі. Уже тоді стало відомо, що Миколу Вільчинського представлено до державної нагороди.
— Дякую тобі, Колю. Ти вберіг мене, а я тебе не зумів, — казав стиха побратим із пораненою рукою, який стояв поруч, коли закривали домовину.
— Повернусь на передову — «віддам» за тебе і за себе, — мовив інший, втираючи рукавом скупі чоловічі сльози.
Заплаканими і мовчазними люди поверталися з кладовища зі свіжою могилою. Волонтери поспішили до Луцька, звідти — на Схід за черговим вантажем «200». Доки Горохівщина прощалася з Миколою Вільчинським, на Донбасі знову загинуло двоє синів. Війна триває… Матері, дружини, батьки чекають із неї дітей, а малесенька Валерія Вільчинська, яка лише кілька днів засинала на міцних руках татуся, вже знатиме його лише зі світлин. Міг бути щасливим у своїй чудовій сім’ї й Олексійко-дошкільня, старший синочок Наталії, який полюбив Колю, немов рідного.
Війна не припиняється… Тим, через кого вона триває, не буде прощення ні на землі, ні на небі.
Вічна пам’ять воїнові світла Миколі Вільчинському. Герої не вмирають!
