Виїжджають, бо... не потрібні тут?

    Наталія БОЙКО,
багатодітна мати (с. Сопачів Володимирецького району Рівненської області):
— Із моїх 13 дітей поки що лише найстарший син повнолітній. Одна дочка закінчила школу. Хоче далі вчитися. Але про закордон мова не йде. Та якби і постало так питання, що хтось із моїх синів і дочок захотів би їхати за кордон, то я б не перечила. Це їхній вибір — ​вони мають право вирішувати, де їм жити.
Я, до речі, в інших країнах не була, тож не знаю, як там живеться. Хіба з розповідей інших чула. Там треба жити і трудитися чесно, якщо хочеш чогось добитися. Працьовиті й порядні всюди знайдуть своє місце. Такими людьми, які були б відповідальні за себе і за свої вчинки, стараюся виховувати дітей.

    Роман РОМАНЮК,
директор Волинського обласного центру зайнятості 
(м. Луцьк):
— Я за те, щоб мої діти їздили за кордон лише з туристичною метою, а працювали і жили в Україні. У нас також можна мати хорошу роботу і зарплату. Спілкуючись із тими, хто поїхав у Польщу чи Чехію, знаю, що отримують по тисячі доларів, працюючи по 12–18 годин на добу. Але якби у нас так трудилися, то мали б не менше. А наша молодь хоче мати усе і зараз — ​і нічого не робити.
В обласній службі зайнятості нині майже чотири тисячі вакансій. Є з чого вибирати. На Волині представники європейського бізнесу пропонують достойні зарплати, хороші умови праці. Наприклад, підприємства «Кроноспан», «Модерн Експо»… На останньому, до речі, середня зарплата 15 тисяч гривень на місяць. Є можливість заробити і вдома, але не треба боятися роботи і бути хоч трішки патріотом своєї Батьківщини.

    Ірина КОНСТАНКЕВИЧ,
народний депутат України (м. Луцьк):
— День молоді — ​не лише привід святкувати, а й нагода говорити про проблеми, які створила для молодого покоління наша влада. Дійсно, безвіз відкрив «вікно в Європу». Подорожі, навчання, обмін досвідом і праця з належною оплатою — ​ми мріяли саме про такі можливості. Але настільки масовий виїзд за кордон, очевидно, не передбачався економічними експертами. І тут хочеться запитати: чому? Що зроблено в нашій країні для молодих людей? Чи забезпечені вони роботою із гідною зарплатою, чи мають можливість отримати кредити на житло, освіту? Чи є соціальні гарантії молодим сім’ям? Запитання риторичні. А висновок напрошується один — ​молодь змушена їхати за кордон, бо вона тут не потрібна. Наслідки цього не забаряться. Ми реально втрачаємо майбутнє і це ще одне гостре питання національної безпеки. Щодо моїх дітей, то маю природне бажання жити їхніми радощами і проблемами, мати щастя радіти внукам в Україні, тут поруч, у Луцьку. Це не ідилія. Це все можливе! Думаю, воно збігається з бажаннями тисяч інших українських батьків. Так було, і так має бути. Бо тоді є сім’я, родина, народ, нація і держава.

    Алла БАБІНА,
завідувачка алергологічного відділення Волинської обласної клінічної лікарні 
(м. Луцьк):
— Ні, я не хотіла б. І діти наші, на щастя, не ставлять собі за мету жити за кордоном. Донька за спеціальністю — ​лікар, син — ​інженер, але за фахом не працює. Ми намагалися їх виховувати в такому дусі, що не все вимірюється матеріальними статками. Так, в Україні низькі зарплати, молоді не бачать перспектив розвитку, люди зневірилися. Нікого не можна засуджувати, звинувачувати, бо виїжджають наші земляки до інших країн не від добра. Тому на рівні держави треба вживати заходів, щоб не скорочувалась чисельність працездатного населення, бо це знекровлює і ослаблює наше суспільство.

На рівні держави треба вживати заходів, щоб Україна не втрачала світлі голови і працьовиті руки, щоб не скорочувалась чисельність працездатного населення, бо це знекровлює і ослаблює наше суспільство.

Так, трудова міграція — ​тепер звичне і поширене явище. Але потрібно створити в Україні такі умови, щоб збагачені досвідом і новими знаннями люди мали бажання повертатися додому. Я за те, щоб молодь їхала за кордон навчатися, стажуватися, брати участь у наукових конференціях… Але при цьому щоб не згасав патріотизм і не зникало відчуття відповідальності за свою державу.

    Павло ДУБІНЕЦЬ,
настоятель храму Святої Параскеви (с. Морочне Зарічненського району Рівненської області):
— Як багатодітний батько, який має п’ятеро дітей, не хочу, щоб вони постійно жили за кордоном. Ми ж знаємо, чому молодь виїжджає — ​у нас досить складна економічна ситуація, зарплати невеликі, де взяти в селі кошти, аби збудувати хату? Тому їдуть юнаки й дівчата на заробітки в Європу, яка зараз стала доступною. Мої також хочуть, і я не проти. Але вони збираються повернутися і жити в Україні.

    Ігор ПОЛІЩУК,
радник луцького міського голови (м.Луцьк):
— Не хотів би цього. Вважаю, що масовий виїзд молоді за кордон — ​загрозливе явище для країни. Якщо люди, які могли б добре працювати і робити свою державу успішною, вирушають світ за очі, готові осісти будь-де — ​це дуже серйозний виклик для влади, по суті, гучний сигнал тривоги. Через відтік «світлих голів» і «золотих рук» Україна не просто втрачає перспективу, а переходить у розряд відсталих. Відомо, що майбутнє кожної нації залежить від молоді, а яким воно буде у нас, якщо кращі уми залишають країну, бо не бачать майбутнього? Треба терміново робити так, аби юнаки і дівчата могли знайти себе на батьківщині, отримували тут достойну зарплатню. Щодо навчання — ​якщо молодь їде за кордон, але повертається і використовує в подальшому набуті знання — ​це плюс. Коли ж таких планів немає — ​ще один мінус для суспільства, бо воно втрачає найрозумніших і найкреативніших.

    Микола ВЕЛЬМА,
редактор громадсько-політичної газети «Вісті Ковельщини», заслужений журналіст України (м. Ковель):
— Особисто я не хотів би цього. Сам виріс, живу і працюю тут, в Україні. Тож моє бажання, щоб і діти були тут. Звичайно, молодь часто їде за кордон із кращих міркувань — ​хтось хоче вищу освіту здобути, інший шукає, де можна заробити на прожиття сім’ї. На жаль, з тих, хто вчиться, зокрема, у Польщі, лише сім відсотків (зустрічалася мені така цифра) збираються повертатися додому. Так само легалізуються і стають громадянами Італії, Іспанії, інших країн Євросоюзу і багато тих українців, які думали, що зберуть трохи грошей і попрощаються з чужиною. Це трагедія для країни. Ось тільки наша влада не думає про це. Молоді потрібна насамперед перспектива в навчанні, роботі, особистому житті. Поки що вона краща за кордоном, де рівень життя вищий. Треба, щоб була програма підтримки молодих людей на рівні уряду, Верховної Ради, зрештою, Президента. Її поки що не бачимо.

    Світлана ГРУЙ,
начальник відділу з питань внутрішньої політики, взаємодії зі ЗМІ та зв’язків із громадськістю Нововолинського міськвиконкому 
(м. Нововолинськ):
— Я хочу, щоб мої діти все ж таки жили та працювали в Україні, де все рідне й близьке. Бо ставлю не раз собі запитання: «А що буде, як схочемо всі виїхати за кордон? Хто буде господарювати на нашій землі?» Хоча не проти, щоб у них була можливість побувати в інших країнах, пізнати світ, співставити, навчитися чогось, щоб потім тут запровадити. Свого часу донька ще школяркою по програмі обміну потрапила в Америку, де прожила рік. Час, проведений там, пішов на користь, набутий досвід дуже пригодився у подальшому в навчанні та професійній діяльності.

    Володимир ДЕЙНА,
підприємець, депутат Волинської обласної ради 
(м. Луцьк):
— Я категорично проти цього, не лише як батько двох дітей, але й як роботодавець. У нас дуже постарішали робітничі професії й катастрофічно не вистачає кваліфікованих кадрів. Тому треба дбати, щоб наші діти отримували профільну освіту, яка у нас на досить високому рівні. А щоб згодом молоді спеціалісти не їхали на заробітки в сусідні країни — ​платити їм тут гідну зарплату. І цих коштів повинно вистачати не лише на прожиття, а й для подорожей та відпочинку за кордоном.

    Василь ГУРА,
машиніст гірничо-виїмкових машин шахти № 9 «Нововолинська» 
(м. Нововолинськ):
— Ні, не хотів би. Мені не раз доводилося бувати за кордоном — ​у Польщі, Німеччині, Португалії. Так, рівень життя там значно кращий, заробітна плата суттєво вища, але дуже тягне додому — ​це почуття важко передати словами. Тому й не скористався можливістю (а така була) залишитися в іншій країні. На щастя, моя дитина не прагне потрапити за кордон — ​ми мріємо й віримо, що і в Україні все ж таки настане час, коли буде комфортно вчитися, працювати й будувати своє майбутнє.

    Федір РУЗАК,
ліквідатор аварії на ЧАЕС, голова Спілки «Чорнобиль» Луцького району 
(м. Луцьк):
— У народі кажуть: «Де народився, там і пригодився». Я хотів би, щоб мої діти жили і працювали в Україні. Хтось же має залишатися тут, розбудовувати державу. Із моїх сімох дітей — ​п’ятеро вже працюють. Дівчата шиють одяг на фірмі, а хлопці трудяться на підприємстві «Модерн Експо». Роботою всі задоволені й міняти не збираються. Ще один син — ​14-річний Артур — ​хоче стати пілотом і готується до цього, займається спортом. Його старший товариш, який вчиться на льотчика у Польщі, кличе його із собою. А ми з дружиною вважаємо, що освіту можна здобути і в нас, в Україні. Але якщо син захоче їхати, не будемо стримувати. Лише б повернувся додому. Молодих рук і в нас не вистачає. Дуже хочеться вірити, що поки Артур закінчить навчання, економічна ситуація в країні поліпшиться. Буде більше місць, які відповідатимуть потребам і фахові молоді. І, звичайно, з достойними заробітками.

    Ігор ТЕРЕЩЕНКО,
голова Прилісненської ОТГ, учасник АТО (с. Прилісне Маневицького району):
— Я хотів, аби мої діти жили в Україні, але, звичайно, щоб отримували нормальну заробітну плату і мали якісь гарантії від держави. Щоб вони не просто виживали, а відчували, що потрібні країні. Хочеться, аби нарешті з’явилася перспектива залишатися дома і не виникало потреби їхати десь за кордон, піднімати чужу економіку. Тоді вони зможуть пишатися тим, що тут живуть, навчаються і працюють. У своєму житті я багато часу провів за кордоном ради заробітку, брав участь у миротворчих місіях і знаю ціну тому шматкові хліба. Мені відомо, які закони й правосуддя у цивілізованих країнах. Коли ж у нашій державі буде так?

    Богдан БУТКЕВИЧ,
журналіст, блогер, ведучий на телеканалі «ЕСПРЕСО TV» 
(м. Київ):
— Питання складне. По-перше, у мене ще немає дітей, тому важко прогнозувати майбутнє. А по-друге, я надіюся, що ситуація в нашій країні покращиться і діти лишатимуться тут. Зараз Україна входить у дуже важливу умовну «п’ятирічку» — ​змінюється покоління, яке визначає суспільні смаки. Народжені в 1979–1990-х роках мають шанс своєю активністю щось змінити. Наприклад, поламати паскудну олігархічну систему, побудовану в Україні. Тобто, чи повертатимуться наші діти на батьківщину — ​залежить лише від нас.

    Юрій БОНДАРЕНКО,
фітнес-тренер 
(м. Луцьк):
— Звичайно, хотів би, щоб діти залишалися в Україні. Однак тут велике значення мають конкретні обставини. Якщо вирішать їхати на заробітки із сумнівними умовами працевлаштування, то буду переконувати повертатися додому. Якщо ж робота буде серйозною, наприклад — ​у компанії «з іменем» чи з можливістю отримати громадянство, тоді хай залишаються за кордоном. У будь-якому випадку, вирішальне слово буде за дітьми, а ми їм лише радитимемо.

    Ірина ФАРІОН,
член політради 
ВО «Свобода», народний депутат України VII скликання (м. Львів):
— Коли моїй дитині запропонували навчатися в Америці, у неї був шок і вона зробила свій вибір — ​категорично ні! Вважаю, що кожна сильна самодостатня людина може зреалізувати себе будь-де. Скептично ставлюся до тих батьків, які своїм дітям шукають якусь виняткову школу, маю тисячу прикладів, коли це не працює — ​сильна людина буде сама творити своє середовище. А те, що молодь виїжджає, — ​це зумисна політика влади, зокрема Порошенка, Гройсмана і Гриневич. Теперішнє Міносвіти треба перейменувати на Міністерство секс- і нацменшин, бо основним завданням має пропаганду гендеру й ЛГБТ-спільнот, задовольняє лише права угорців, московитів, румунів, поляків, але не українців. І навмисно не працює для забезпечення роботою молоді, аби талановитих людей вимести з країни. Звісно, земля не опустіє і найсильніші зостануться, а той, хто пакує валізи, хай подумає, кому залишає цю землю. Мудрець казав, що всі мови світу — ​це мови людей, одна лише від Бога. Так і земля, на якій ти народився. У нашій країні багато розумних, але мало людей з характерами. Якщо не маєш характеру, твої знання працюватимуть на чужого дядька, чужу землю й чужі ідеї. Май чітке переконання: наша земля найкраща! Процитую геніального перекладача «Острозької Біблії» Михаїла Турконяка, який жив у Британії, але повернувся в Україну, щойно вона отримала незалежність. Він сказав, що народився в Україні і їй належить його серце, і переклав Біблію українською мовою, хоч знає їх 20, бо має відчуття роду свого. А Міносвіти сьогодні воює, щоб забрати відчуття святості своєї родини, нації. Націоналісти сидять у тюрмах, а сепаратисти — ​в парламенті й Міносвіті.

Бліц провели Алла ЛІСОВА, Катерина ЗУБЧУК, Галина СВІТЛІКОВСЬКА, Людмила ВЛАСЮК, Лариса ЗАНЮК, 
Тамара ТРОФИМЧУК, Євгенія СОМОВА, Кость ГАРБАРЧУК, Олександр ДУРМАНЕНКО.