«Хочу подякувати за вас, мамо…»
…Вірі скоро виповниться сорок. І зовсім недавно вона вперше побачила свою матір. Євдокія, старша Тамарина сестра, сказала, де шукати Віру. А тепер кається: не варто було. Проте Тамара грозилася всіх проклясти. От і не встояла Євдокія. Хоча наперед знала: нічого доброго ця зустріч Вірі не принесе…
– Доню, чуєш, доню? – неохайна, з розчіпченим волоссям жінка стукала у вікно автобуса.
Пасажири почали обурюватися:
– Ти диви, бомжиха вже називає незнайому людину донькою, аби щось випросити.
– Як можна до такого опуститися?
– Алкоголічка…
А та вже хотіла зайти в салон, але водій вигукнув:
– Куди лізеш? Тут нормальні люди… Дістали ті бомжі…
Маршрутка рушила. А жінка кричала услід:
– Віруню, прости мені, доню! Це молодість винна. Зрозумій…
…Від доньки жінка вирішила відмовитися, ще не народивши крихітку. Та й не знала, хто батько майбутньої дитини. Тому не було ні жалю, ні каяття. Молода, гарна, вона так прагнула вирватися з маленького містечка, з-під диктату суворого батька. Не хотіли відпускати Тамару в світи, то вона обманом покинула домівку. Сказала, їде вступати в училище.
Велике місто здалося дівчині казкою, де вона знайде свого принца і хороми. Але хоромами виявився гуртожиток від підприємства, куди влаштувалася працювати, бо треба було за щось жити. Про вступ і не думала. З «принцами» також халепа. То майстер зміни чіплявся, у котрого дружина і двійко дітей. То електрик, що жив у сусідньому гуртожитку…
На міській дискотеці, гадала Тамара, можна знайти щось пристойніше. Там познайомилася з Павлом, який звів її з Любомиром. Потім був Тарас… Тамарі подобалися місцеві хлопці. Вона їм також – для розваг. От і завагітніла від котрогось «принца».
Батьки й чути не хотіли, що Тамара відмовиться від немовляти.
– Гріха побійся, – благала матір. – Дитина не винна, що ти берега пустилася.
А батько розсудив:
– Народиш, а доглядатиме Євдокія. Видамо твою дитину за її. І щоб ноги твоєї тут не було. Ніколи! Чуєш? Ні-ко-ли!!! Ти для нас померла.
Тамара, не вагаючись, погодилася:
– Вмерла, то вмерла. Хай Дуська няньчиться. Світ великий. Не пропаду.
А матір благала:
– Василю, чоловіче, одумайся. Євдокії заміж треба вийти. Хто її з дитиною візьме? Пальцями тикатимуть: нагуляла.
– Не переч, Соломіє. Якщо має вийти заміж – то вийде.
– Тату, – прошепотіла старша донька, – я… не вмію доглядати немовля… не можу…
– Цитьте! – гаркнув Василь. – Зможеш! І щоб ні пари з уст. Я знаю, що таке бути сиротою. Тому не дозволю, щоб…
Євдокії в скорім часі в селі не стало. Батько прилаштував через свого армійського товариша на тимчасову роботу. Винайняв квартиру. А коли Тамара народила дівчинку, Євдокія повернулася додому. З немовлям.
Сусіди і рідня не тямились від цікавості: від кого дитина. Гадали-гадали, але місцевого кандидата в батьки не знайшли. Вирішили: чужий. Не встигла напрацюватися у великому місті, а вже в подолі принесла. А така тихенька…
Соломія переживала, що донька не любитиме Віруню. Але Євдокія прихилилася душею та серцем до дівчинки. І маленька її любила. Уже почала лепетати перші слова.
– Ма-ма-ма, – тягнула Віруня рученята до тітки-матері. Євдокія гладила маленьку по голівці. Соломія тяжко зітхала. Василь стискав у кулаки натруджені руки. Тамара мов у воду канула…
…Заміж Євдокія не вийшла. Таємниця не пускала. І в кавалери набивалося аж двоє: вічно п’яний Іван із сусідньої вулиці, якого дружина з дому вигнала. І Дмитро, що не пропускав жодної спідниці. У містечку його всі називали гулящим. Так і залишилася сама. Батьки померли. Віра живе з чоловіком і двома синами в обласному центрі.
Євдокія щаслива: у Віри життя гарно склалося. На медсестру вивчилася. Чоловіка доброго, працьовитого має. Мотався по заробітках. Квартиру нову купили. Сини вдалися на славу…
…Євдокія не впізнала в неохайній жінці свою рідну сестру. Аж поки та не заговорила.
– Тамара?
– Ага. Я. Воскресла. Подумала, старих уже, певно, нема, можна й додому заглянути. Про доньку запитати.
– Не скажу нічого.
– Скажеш, бо прокляну і тебе, і доньку. Як її звати?
– Вірою. Тамаро, де ти живеш? Чому так… виглядаєш?
– Де випаде, там і живу. Не бійся, у тебе не залишуся. Що мені в цьому тихому болоті робити? Нецікаво тут. Ти лише скажи, де донька. Адресу дай. Бо зараз піду вулицею і всім розповім, як у мене дитину колись відібрали. Ото будуть люди мати про що говорити. То як, сестро?
– Це неправда. І ти це знаєш.
– Але вони не знають. Скажеш – і я зникну. Назавжди.
– Ти ж не заподієш Вірі лиха?
– Лише погляну на неї.
Щоб спекатися сестри й аби та нікого не кляла, Євдокія назвала Вірину адресу. Тамара подалася з подвір’я. Євдокія — назирці за нею. Аби переконатися, що справді поїхала з містечка…
…Віра не звертала уваги на неохайну жінку, яка часто вешталася біля їхнього будинку. А якось вона заговорила:
– Ти знаєш, хто я?
– Ні, – здивовано відповіла Віра.
– Я твоя мати. Тамара.
– Ви мене сплутали з кимсь. Мою маму Євдокією звати.
– Я тебе народила, а Дуська ростила. Ледве вирвала твою адресу. Вони колись поховали мене.
– Як поховали? Що вам потрібно?
– Цигарок купи.
Віра йшла до найближчого магазину, не відчуваючи ніг. Калатало серце. І чомусь було страшно. Тамара затягнулася цигаркою. Її руки помітно тремтіли.
– Ще б грошей… Е-е-е… на хліб…
…Віра не могла дочекатися вихідного, аби поїхати й розпитати Євдокію про жінку, яка назвалася її матір’ю.
Що мені в цьому тихому болоті робити? Нецікаво тут. Ти лише скажи, де донька.
– …Не суди мене, Віруню, – закінчила свою розповідь Євдокія. – І на діда свого зла не тримай. Його батьки рано померли. Сиротою був. Натерпівся лиха. Тому не міг дозволити, аби Тамара залишила тебе.
– То ви через мене заміж не вийшли. Насмішки, осуд терпіли.
– Ет, не бери це до голови. Коли то було!
– А мене байстрючкою в школі обзивали.
– Запізніла правда, але тепер, Віруню, ти її знаєш. Якщо тобі буде прикро мене матір’ю називати, я змирюся. Може, й справді треба було давно тобі все розповісти. Але дід був проти…
…Віра більше не бачила Тамару. Аж до тієї зустрічі на автовокзалі. Та вирішила нічого не казати Євдокії. Проте та бачила неспокій на Віриному обличчі.
– Тобі кепсько, Віруню? Щось трапилося? –запитала.
– Голова розболілася. Магнітні бурі.
– Ото напасть. Хто колись знав ті бурі?! Йди-но, приляжеш трошки. А я полуниць назбираю. Нівроку зародили.
– Полуниці зберемо пізніше. А зараз ходімо на дідову могилу. Хочу подякувати за вас, мамо.
Євдокія розхвилювалася, аж тиск підскочив. А Вірі сказала:
– Ти ба, і мене ті бурі не оминули. Треба пігулку випити…
Ольга ЧОРНА
