Доля тебе покарає

-Доля тебе покарає. Пошкодуєш, ой пошкодуєш колись. Як від такого янгола можна відмовитися? Ну, народила без штампа в паспорті про одруження. І що? Залишати дитину напризволяще?
Зої було байдуже. Народжувала далеко від дому. Ніхто не дізнається. Завтра її випишуть. Переступить поріг лікарні й забуде про надокучливу санітарку і білий сповиток. Знову буде гарна і вільна. Пологи не зіпсували її фігури. Швидше б вечір, ніч, ранок…
…Коли Зоя сказала Ігореві, що вагітна, він не зрадів. До закінчення інституту залишався ще рік. Батько, який «допоміг» синові вступити до вузу, попередив: «Поки вчишся, дівок в хату не приводити і нікому голови всерйоз не крутити». А матір узагалі не уявляла, що її майже двометрового росту «мізинчик»-Ігорчик сподобає «якесь таке» і буде упадати біля «того», а вона позбудеться синової уваги. Матері подобалось, коли він супроводжував її на концерти, до магазину, будь-куди… Любила, коли хвалили його вроду, поставу. Хлопець завжди мав стильний одяг, який також викликав захопливі погляди і заздрість.
…Ігор уперше побачив Зою у кав’ярні, де зазвичай «тусувалися» студенти. Кафешка розташувалася між інститутом і кооперативним технікумом, у якому навчалася дівчина. Вона була найвродливішою на курсі. Залицяльники-одногрупники шансу на її прихильність не мали. Хлопці з інституту — ​зовсім інша справа.
…Пару відмінили. Зоя пішла на каву. Вільних місць не було. Стояла з горнятком гарячого напою і тістечком посеред кав’ярні.
— Джентльмен повинен поступитися місцем дамі, — ​почула поруч.
Хотіла відповісти, як завжди, зверхньо. Але коли побачила стильного, вродливого хлопця, прикусила язик. Він запропонував їй своє місце за столиком. Сам присів навпочіпки.
— Чому вас ніколи не зустрічав в інституті?
— Я навчаюся в технікумі.
— Сусідка, значить.
Так і познайомилися…
Вони були дуже гарною парою. Дівчата зітхали: а кажуть, не родись вродливою…
Зоїні батьки жили у райцентрі. Їй не терпілося познайомити їх із Ігорем. Проте він не був від цього у захопленні. І до себе не запрошував. Посилався на зайнятість батьків, знаходив інші причини. Зате залюбки навідувався на квартиру, яку дівчина винаймала з одногрупницею. Тихенька, скромна Ганнуся — ​повна протилежність Зої — ​поспішно зникала з помешкання, коли приходив Ігор. Вона нікому не розповідала про їхні побачення «на хаті», нічого не розпитувала. Ганнуся була відмінниця, її влаштовували посиденьки в бібліотеці, походеньки по книжкових крамничках.
Під час одного з побачень Зоя «ощасливила» хлопця, розповівши про свою вагітність.
— Скільки потрібно?
— Чого? — ​вона не зрозуміла запитання.
— Грошей на аборт.
— Я його боюся… Давай залишимо цю дитину. Ти ж кохаєш мене?
— Подумай про суму. Двічі не запитуватиму…
…Приховувала вагітність, поки могла. Потім зізналася батькам. Вирішили відправити доньку до знайомих у сусідню область. Народжувати потрібно було на початку осені. У технікумі пояснять поганим станом Зоїного здоров’я. Дитину не буде забирати з пологового. А далі… буде все, як було…
Мати повернулася на навчання в середині вересня. Ніхто ні про що не здогадувався. З Ігорем більше не бачилась.
…Після технікуму залишилась працювати в обласному центрі. Вийшла заміж за колишнього викладача Олексія Івановича, який запав на неї, коли вперше побачив на своїй лекції. Народила доньку. Про зрадженого сина не згадувала. Зненавиділа його разом з Ігорем.
…Зоя ревно пантрувала за донькою. І коли Наталя заявила про намір вступати в університет в сусідній обласний центр, запротестувала. Чоловікові, натомість, ідея сподобалася. Найняв репетиторів, возив на іспити. Донька стала студенткою.
Мати цікавилася не так Наталчиним навчанням, як тим, чи вона має хлопця. Та віднікувалася, мовляв, працює на заліковку, щоб потім та працювала на неї, тож про хлопців ніколи думати. А ще Зоя фанатично панікувала, коли донька інколи не приїжджала на вихідні. Олексій мав цьому пояснення: хвилюється, як і кожна матір. Та у неї було зовсім інше на думці…
…На четвертому курсі Наталя закохалася. Святослав працював клерком у банку. Сказала батькам, що хоче познайомити їх зі своїм майбутнім нареченим.
У суботу Зоя з Олексієм готувалися до зустрічі. Після полудня пролунав дзвінок у двері.
— Ось і ми, — ​першою переступила поріг Наталя. — ​Знайомтеся: Святослав.
Зоя втратила дар мови: до хати увійшов… викапаний її Ігор. Ледве себе опанувала.
Пригадалися слова санітарки тітки Нелі: «Доля тебе покарає».
— Тату, що з мамою? Наче сама не своя.
— Розхвилювалася. Я її також ніколи такою не бачив.
— Мамо, тату, хочу вам щось розповісти, аби потім, як кажуть, не виникало запитань. Святослав — ​прийомний син. Мама залишила його в пологовому будинку відразу після народження. Якась жахлива, безсердечна жінка. Його всиновила чудова родина. Святослав познайомив мене зі своїми батьками, які сподобались мені, а я — ​їм. Вони гордяться Святославом і вірять, що він колись стане поважним банкіром, — ​пожартувала Наталя. — ​А поки що, тату, відкорковуй шампанське. Мамо, агов, ти з нами?
Вона не знала, як зізнатися у своєму гріху. Донька кохає Святослава, тому ніколи її не простить. І чоловік, мабуть, теж.
Олексій розлив шампанське.
— За вас, молоді та закохані! — ​підняв келих.
Наталя чмокнула Святослава в щоку. Зоя схопилася за серце…
У машині «швидкої» ледь чутно мовила до Наталі:
— Не виходь за нього заміж… Він…
— Їй не можна розмовляти, — ​втрутилася лікарка.
— Брат… брат… — ​шепотіла Зоя.
— Ваша мама марить. Добре, що вже доїхали.
Наталя, Олексій і Святослав очікували в коридорі. Нарешті лікар повідомив: криза минула. І запитав:
— Хто з вас брат?
— У дружини немає брата, — ​відповів Олексій.
— Мама в «швидкій» згадувала якогось брата.
— Коли хворій стане краще — ​запитаєте, — ​втомлено сказав лікар. — ​А зараз ідіть додому. Вже за північ…

Ольга ЧОРНА