Святий Ян та грішники
Одні тут вмиваються джерельною водою – інші обмивають чужі кісточки
Завжди, коли приїжджаю у мамині краї, відчуваю потребу бодай на кілька хвилин прийти до cвятого Яна. Так роблять і сотні моїх земляків – ті, хто хоче попросити у Всевишнього здоров’я для себе і родини, кому з якихось причин не ведеться в хаті, хто не має подружнього щастя, збирається складати важливий іспит чи хоче щасливо відслужити у війську. Хто втомився від одноманітних буднів і ким оволоділи хандра, зневіра.
Приходять сюди за благословенням молодята і ті, що надовго вирушають у далеку дорогу. Святий Ян, котрий стоїть на постаменті ось уже 164 рік, у відповідь на щирі молитви дає їм силу. І на додачу напоює спраглих водою, що б’є із джерел по сусідству.
Він особливо дорогий мені. Бо здіймається за якихось п’ятдесят метрів від хати покійного діда Івана, колись відомого у селі пасічника. Шестиметрова кам’яна фігура Святителя – немовби храм, омофор для всіх жителів хутора кольонії, і для нашої, як колись казали, фамілії зокрема. Навіть не сумніваюся, що колись вагітний плодами дідовий сад, повні бочки медів з його пасіки, затарена збіжжям стодола, повна комора сувоїв полотна та інше добро на тодішньому нашому обійсті – то і його, святого Яна, невидима благодатна робота.
Дід розповідав моїй мамі, звідки взявся святий Ян і його слава. За переказами, у давнину один заможний добродій мав велику гризоту: його син від народження був незрячим. Де тільки міг, батько шукав ліку для нещасної дитини, готовий був заплатити будь-які гроші, лиш би вона побачила світло, але ніхто не міг зарадити цій біді…
А якось хтось порадив згорьованому чоловікові: «Піди туди, де при дорозі з Бережан на Львів з-під гори витікають три струмки. На саме свято Івана, 7 липня, ще до сходу сонця, вмий дитині очі тією водою…».
Чоловік так і зробив. Зранку ще було прохолодно, тож щоб зігріти малого, закутав його у ряднину. А сам пішов через дорогу в ліс назбирати трісочок для вогню. Приніс оберемок сухарнику, а малий обертається і каже: «Тату-тату, подивися, які рясні тут черешні!» Від почутого батько на мить застиг. А потім розплакався – його дитина прозріла!
– А його невістка розрослася, як корова, – продовжувала «богомільна» відвідувачка святого Яна.
Згідно з легендою, вдячний добродій поставив на тому місці кам’яну фігуру Івана Хрестителя. По-тодішньому назвали його святим Яном. І ось уже друге століття до нього не перестають ходити паломники.
Утім приходять не тільки вони. Дехто, ступивши сюди, здається, й не помічає святого Яна. А джерела, що б’ють біля нього, сприймає як… водокачку. На таких «прочан» натрапив минулих вихідних я.
Підвечір’я. Стишується птаство. Стихає вітер, який, розчісуючи поблизу ялинове віття, видає загадкові мелодії, що додають ще більшої величі та магічності святому Яну. Іду сюди, щоб перепочити після виснажливої дороги. А тут вовтузяться двоє середнього віку людей. Наповнюють водою пластикові, не дуже вимиті пляшки. Не менше двадцяти штук тієї тари у трьох клейончастих китайських сумках. Супроводжують свою роботу обмиванням чужих кісточок. Хотів зачерпнути тут святої тиші, а змушений слухати недоречні у цьому місці теревені.
– Ти бачиш, яка він сволота! – говорила, закорковуючи чергову флягу, пишнотіла, з крикливою косметикою дамочка, на нагнутій шиї якої теліпався хрестик.
– Навіть кави не поставив! А ті папери, які я йому зробила, коштують не менше п’яти «штук»!
– І випити надурняк він не проти, – підтримав розмову чоловік. – Я колись набрав у магазині бухла, то він зразу впав мені на хвіст.
– А його невістка розрослася, як корова, – продовжувала «богомільна» відвідувачка святого Яна. – Вже сороківка їй стукнула – точно дітей мати не буде. Чоловік, дурний, стільки грошей на неї стратив…
– А сестра твоя чому не виходить заміж? Хай би знайшла собі якогось американця – до кінця життя була б, як у Бога за пазухою. І ми – при ній…
– О, чуєш! Кукушка пойот! – раптом змінила тему зовсім не слабка половина сімейства.
– «Кукушка» – це у вас там. А у нас кажуть «зозуля», – поправив свою благовірну чоловік.
На тих словах порожні пляшки для води закінчилися. По тому, як втискали їх у багажник старого «Фольксвагена», складалося враження, що благодатну воду від святого Яна приготували на гендель.
Спостерігаючи за всім отим лицедійством, що розгорталося біля його ніг, кам’яний Святитель, здалося мені, тяжко зітхнув…
Іван ФАРІОН,
журналіст газети «Високий замок»
Тернопільська область.
