Про що розповіла стара світлина
Є в моєї мами цікаве фото її батьків. Дідусь дивиться з відчиненого вікна, бабуся стоїть з іншого боку, поруч. Літо, фіранки, вазончики, квітчасте плаття — абсолютна гармонія. Дивляться у вічі, наче обдаровуються поглядами. Скільки емоцій передає ця стара, пожовкла світлина!
Зустрілись у Другу світову. Вона — студентка, він — дорослий, старший на двадцять шість років, чоловік із тягарем скорботи за загиблою сім’єю. Я не помилюсь, коли скажу: тоді, у найважчі часи, мої дідусь і бабуся врятували один одного. Він її — від голоду і смерті, вона його — від самотності. Світле почуття кохання серед руїн, хаосу, горя вони пронесли через усе життя, зростили двох дітей, тішилися внуками. Є думка, і ми не раз у цьому пересвідчились, що чоловік і жінка мають бути подібні зовні. Вони зруйнували цей стереотип. Їхня пара виглядала дуже колоритно: він – помітно старший, невисокий і вона –висока статна молода.
Зустрілись у Другу світову. Вона — студентка, він — дорослий, старший на двадцять шість років, чоловік із тягарем скорботи за загиблою сім’єю.
Я не знала дідуся, який помер ще до мого народження. Бабусю буду пам’ятати усе життя. Добра, мудра, сильна жінка, полюбляла розказувати про молодість, сімейні стосунки. Вони не могли бути безхмарними, але я ніколи не чула від неї поганого слова про чоловіка. Щоразу приходила на могилу, цілувала пам’ятник і розмовляла з ним, як із живим. Вона пішла із життя, як і він, у липні, переживши судженого на двадцять шість років. Ось воно, реальне, за Олександром Гріном: «Жили довго й щасливо, і померли в один день».
Маючи в сімейній історії такий приклад, у свої безшлюбних і бездітних «трохи за тридцять» розумієш, що ніколи не погодишся на інше, менше, половинчасте. Хочеш або таке літньо-фіранкове щастя, або нічого. І якщо мені доля все ж таки подарує сім’ю, ми із коханим обов’язково одного теплого літнього вечора сфотографуємося біля вікна. І головне: я дуже цього хочу, ми відчуємо те саме, що й бабуся та дідусь. Що там вік, зріст і все інше несерйозне, якому часто надаємо важливості, забуваючи про справжнє, — те, що не підробиш і не пристосуєш.
Юлія П’ЯТНИЦЯ
