Вони одружилися, маючи більше 100 років на двох

Тарас Григорович – боярин на їхньому весіллі. У фраці з гарденією у петлиці урочистий Шевченко переправлявся на поромі. Поета й історика того дня арештували в дорозі за приналежність до Кирило-Мефодіївського братства. Вінчання Аліни та Костомарова відбулося через 28 років.

Аліна їде до Петербурга виручати коханого. Вона домагається прийому у генерала Дубельта – заступника шефа третього відділення Імператорської канцелярії, просить за своє щастя і чує: «Покохайте нестарого дідуся, який колись носив вас на руках, і вашому нареченому стане легше». Та нічого не вийшло із зальотів дідуся. Після повернення до Києва дівчина писала листи, поки Костомарова не вислали. Більше звісток від коханого вона не мала, бо матуся ховала небажані листи. 9 років Аліна розшукувала засланця. А Костомаров не одержував листів і змирився. Нащо псувати Аліні життя, адже він вигнанець, злочинець? Звик до самотності, полюбив власну свободу і почувався щасливим.

Поява Аліни Леонтіївни поруч із Миколою Івановичем у скрутну годину була для професора порятунком.

Нарешті Аліна віддала свою долю в руки матері: вийшла заміж за полковника Марка Киселя. Чоловік виявився порядною, шляхетною людиною і вони прожили багато літ у щасті й злагоді. Дав їм Бог двох донечок і сина. Часом пані Аліна чула, що Микола Іванович – найбільший інтелектуал Росії, професор історії Петербурзького університету, що його вступна лекція була тріумфальною – до екіпажу Костомарова несли на руках, що він – автор романів, наукових праць. У 1873 році Костомаров приїхав до Києва на Археологічний з’їзд. Павло Чубинський (автор гімну «Ще не вмерла України») запитав: «А знаєте, що відома вам особа – вдова, живе зараз у Києві?» Микола одразу поїхав до неї і сказав: «Давайте одружимося!» Хоч їм на двох тоді було рівно сто років, їхні досі люблячі серця ожили.

Але й цього разу вони не одружилися. Лише листувалися. І ось настав 1875 рік, коли Микола Іванович тяжко захворів і лежав у своїй квартирі в Петербурзі після інсульту. У сусідній кімнаті помирала його мати. Тоді й приїхала до північної столиці Аліна Леонтіївна: вона вважала своїм обов’язком допомогти старому другові, доглянути його. Близький приятель Костомарова Данило Мордовець напише у спогадах, що поява Аліни Леонтіївни поруч із Миколою Івановичем у скрутну годину була для професора порятунком. Втративши матір, свою «турботливу, хоч і буркотливу няньку», він знайшов дружину — добру, благородну і розумну жінку, яка швидко пройнялася ученими інтере­сами свого чоловіка.

Нарешті весна осяяла осінні сади їхніх душ. У день його іменин 9 травня 1875 року вони обвінчались у маленькій церкві Св. Параскеви села Дідовець. Прожили разом 10 років, за які Костомаров написав понад дві сотні праць. У Дідівцях Микола Іванович продиктував дружині автобіографію, котру присвятив «любій моїй жінці Аліні Леонтіївні Костомаровій…» Живучи в Дідівцях, науковець щоранку сідав в екіпаж, їхав три версти, щоб скупатися в Удаї. Любив гуляти лісом, збираючи квіти, які засовував у петельки й кишені піджака, або ж у капелюх.

Восени вони повернулися до Петербурга, де Костомаров зміг плідно працювати в архівах над історичними документами. Педант у своїх наукових заняттях, він щодня трудився рівно чотири години, й Аліна Леонтіївна допомагала йому в цьому. Костомаров готував до видання нові історичні дослідження («Руїна», «Мазепа»), а дружина акуратно переписувала їх начисто.

Дослідник помер у 1888 році. Аліна Леонтіївна багато зробила, щоб у світі належним чином оцінили титанічну працю її коханого. В останні роки свого життя вона майже осліпла. Померла пані Аліна 4 лютого 1908 року. Поховали її в Києві.